Виставка “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми”

Оголошуємо концепцію виставки “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми” до відкриття центру сучасного мистецтва Jam Factory Art Center

18.11.2023 – 10.03.2024
7 Події

Виставка “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми” супроводжувала відкриття артцентру 18 листопада 2023 року і стала першою масштабною виставкою в історії Jam Factory Art Center. Експозиція розташована у великому виставковому холі відреставрованої будівлі “Фабрики повидла” та виставкових залах на нульовому поверсі, де представлені більше ста робіт українських митців та мисткинь. Запрошуємо ознайомитися з концепцією виставки, яку сформувала кураторська група у складі Катерини Яковленко, Наталії Маценко, Бориса Філоненка.

ГРАФІК РОБОТИ ВИСТАВКИ

20 листопада 2023 – 10 березня 2024 

ВТ-ПТ 12:00-20:00

СБ-НД 11:00-20:00

ВАРТІСТЬ КВИТКА

  • Повна вартість квитка – 150 грн
  • Пільгова вартість – 75 грн (для школярів/-ок, студентів/-ок, людей пенсійного віку*)
  • Безкоштовно – для дітей до 7 років, людей з інвалідністю, ветеранів/-ок, військовослужбовців/-иць, студентів/-ок Академій Мистецтв, коледжу ім. Трушa та львівських кафедр культурології.
  • *ВТ – безкоштовний день для людей пенсійного віку.
  • Квиток можна придбати у виставковому фоє.

Кураторський вступ

Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми.

Ця виставка почала набувати форми у спотиканні через мову. Коли ми втрьох уперше говорили про рамку «мистецтво під час війни», її контури очікувано виявилися недостатньо чіткими, а слів, що здавалися доцільними, бракувало. Останні півтора року в розмовах нам нерідко доводилося зупинятися, аби означити саме той відрізок війни, що почався у ніч на 24 лютого 2022 року, або навпаки, обриваючи впевнену мову, розширювати хронологію вторгнення щонайменше до 2014 року. Тривалість боротьби України за право на висловлювання, самостійність, зрештою — на існування, розгортається далі у минуле: п’ята ранку стала часовим розривом, що затягнув спершу Крим, потім Донецьк і Луганськ, а тепер і всю країну в довге XX століття — з його незавершеними війнами, його локальними та міжнародними політиками, ландшафтами, мовами, зброєю, музеями, емансипаційними рухами тощо. Зазираючи поза XX століття, можна побачити палаючі поля на роботах Тараса Шевченка, що продовжують тліти перед нашими очима. Так ми зауважуємо й наш власний погляд, що тепер дивиться на мистецтво минулого інакше.

Виставка «Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми» побудована на зв’язках між двома напрямками поглядів: один з них веде назад, до творів мистецтва, що були створені до вторгнення 2022 року, тоді як другий — зустрічається з іншими поглядами сьогоднішнього дня. Дивлячись одне на одного і в минуле, ми запитуємо про зміни й про сумніви, про причини завершити чи призупинити мистецькі практики, або про здатність їх розпочати. Чи може сумнів стати методом? У двох часових потоках, історичному та особистому, тобто в розладнаному та в радикальному часах, ми дійшли до того, що не надаємо остаточних означень, а створюємо шляхи, якими можна слідувати за художницями й художниками в їхніх трансформаціях та зв’язках одне з одними. Ми побудували виставку так, щоб розказати майже одне й те саме кілька разів – у місці перетину двох масштабів, заземлитися там, де дистанція між історією і персональним досвідом скорочується.

У цій війні стає зрозуміло, що проголошення XX століття коротким (1914–1989/1991) відбулося завчасно. Історія не закінчується, а має продовження. Доба, що певний час залишалася в минулому, яке можна було тільки розкопувати, тепер масштабується в «дуже довге ХХ століття» (?—по сьогодні), якщо порівнювати з тривалістю досить довгого XIX-го (1789–1914). У цьому розширеному горизонті подій порожні місця історії отримують пояснення не лише в дослідницьких розвідках, а й передусім через пережиті досвіди учасників та очевидців. У змінах, що супроводжують ці переживання, також скорочуються дистанції: в утворенні та підтримці зв’язків, в об’єднаннях у тимчасові мистецькі та позамистецькі спільноти, всередині чи за межами України, художники та художниці віднаходять наше нове теперішнє. Чи стала таким теперішнім довга хронологія війни? Те, що раніше було порожнім місцем, тепер наповнюється порозумінням з іншими досвідами, які нагадують наші власні. Неперервний батальний краєвид історії розгортається між Кримською війною, її радянською комеморацією, падінням «залізної завіси» та поточною війною, де Крим став одним із наріжних каменів. Забута картопля і пам’ятник херсонській картоплі ведуть до голоду й врожаю на роботах XX століття. Портрети друзів і подруг на резиденції зустрічаються з зафарбованими обличчями у фотоальбомі 1930-х років. Портрети на півкадровий фотоапарат — з дружніми фотошаржами з галереї портретів учасників II з’їзду ВУСПП. Порожнє місце для ікони Вишгородської Божої Матері — з чорною фарбою, виготовленою з землі з нуля, що збирається в супрематичну ікону. Лакуни в осмисленні та архівації минулого — з теперішньою пустотою евакуйованих музеїв. Діорами, пейзажі, VR-панорами на 360°-камеру, відеоархіви небес, недоступні території особистої географії. Щоденники, антології і періодичні видання. Меморіал 2021 року — меморіал 2023.

Порожні місця в довгій хронології війни не тільки вказують на прогалини і позначають відсутність, але й стають контрформами, оприявнюють наново зауважене важливе. Усвідомлена пустота вже не є пустотою забуття. Для нас порожнеча — привід для міркування, простір для дослідження й пересування, погляд з минулого в майбутнє і навпаки. Ці пустоти не виникають самі собою: вкрадена, втрачена, заборонена, не надрукована, знищена, евакуйована робота, розстріляні розписи бойчукістів, залита бетоном «Стіна пам’яті» Володимира Мельниченка та Ади Рибачук, розбиті молотами і ракетами мозаїки шістдесятників тощо. Розриви і втрати тяжіють до заповнення. Вони долаються і заплітаються живими зв’язками, що формуються стрімко й нелінійно, на противагу монолітним наративам, у які час та ідеології намагаються втиснути історію.

В окресленні кураторського жесту ми досить швидко відмовились від того, аби робити спроби резюмуючої виставки. По-перше, процеси, всередині яких ми перебуваємо, продовжують тривати, по-друге, формулювання узагальненого висловлювання щоразу викликає підозру — передусім через надто відчутне спрощення. Ця виставка побудована як низка новел – коротких і довгих, кожний відрізок маршруту розповідає історії, що можуть перетинатися, а разом – утворювати новели складнішої форми. Цією виставкою можна рухатись у різний спосіб: розпочинаючи з будь-якої новели, послідовно чи хаотично, з п’ятьох кімнат на підземному поверсі до великого простору на першому або навпаки. Цією варіативністю ми хотіли зафіксувати множинність перспектив та досвідів цієї війни, адже попри певні колективні досвіди, кожна людина проживає її по-своєму. Немає єдиної відповіді на численні запитання, немає єдиного маршруту, яким варто йти. Як і завжди в історії, що розгортається тут і тепер, є особистий вибір і змога вирішувати, котрий із напрямків обрати. У множинних маршрутах верхньої зали поряд із історичним наративом проступають відлуння новел із нижніх залів – про місця і турботу, про втрати і пам’ять, про мову любові та мову зброї. У просторах експозиції через поєднання колективного та особистого нам би хотілося говорити про те, як змінюються наші соціальні структури, як трансформується відчуття близькості, емпатії та любові; якими загалом є стосунки людей одне з одним під час війни — не лише членів спільнот, але й найближчих людей, стосунки між художниками та художницями, художниками та кураторами, мистецтвом та глядачем; мистецтвом у тому часі, що реагує на конкретні трагічні події, та його присутністю через довгі роки. Принцип новел, запозичений нами чи то у Грицька Чубая, чи то у Кіри Муратової, чи то в Джима Джармуша, дозволив будувати траєкторії за тими маршрутами, якими рухаються і самі художники та художниці, сумніваючись та солідаризуючись у своїх діях та роздумах.

Рух услід за художницями та художниками ми оприявнюємо вже в назві виставки, продовжуючи перелік, започаткований колективом «Прикарпатський театр» у воркшопі «Наші квартири, хати, дачі, гаражі, офіси і подвір’я» (2022). Повторюване «наше» стає для нас викликом думати насамперед не про процедуру присвоєння і не стільки про наше у значенні «власне», а як наново віднайдене спільне. Це спільне — відчутне згущення життя у довгій війні, що робить виставку передусім місцем зустрічі, простором поширення переживань і думок. Раз-по-раз у художніх і нехудожніх жестах повторюються та розвиваються практики спільного: низові волонтерські ініціативи, листівки за донат, хроніка самоорганізованої відбудови, образи взаємодії та зустрічей, образи вимушеного переміщення й розставання, ландшафти трагедії, що швидко відновлюються/що досі недосяжні для відновлення. Спільність та спільнота стають тропом боротьби за просте буття разом — коли тіла перебувають в одному місці і вже цим формують надзвичайний жест та спротив.

Ми не заходимо у зали експозиції, аби розповідати історію з початку. Ми не завершуємо те, до чого доєднуємось у своєму тимчасовому кураторському об’єднанні. Насправді наша розповідь триває — з наших перших виставок, зроблених кожним та кожною окремо у різний час та у різних контекстах; вона містить досвіди інших авторів та авторок, що також створювали чи брали участь у виставках протягом півтора року. Ми добудовуємо маршрути й на кілька місяців збираємося разом, аби говорити про особисте та спільне, пам’ять та історію, сподіваючись, що оповіді більше не будуть перервані.

Митці та мисткині

Катерина Алійник, Єгор Анцигін, Юрій Білей, Юрій Болса, Катя Бучацька, Відкрита група, Влад(а) Валіжевський, Стас Волязловський, Стас Волязловський та Ілля Ісупов, Олександр Гнилицький та Олег Голосій, Євген Гулевич, Юлія Данилевська, Андрій Достлєв та Лія Достлєва, Тімур Джафаров (John Object), Ганна Єресько та Олена Зашко, Юрій Єфанов, Олександр Жуковський, Дмитро Заєць та Тетяна Пухнавцева, Богдана Заяць, Анна Звягінцева, Люся Іванова, Нікіта Кадан, Жанна Кадирова, Алевтина Кахідзе, Алевтина Кахідзе та Пьотр Армяновський, Оля Коваль, Святослав Коверзнєв, Микола Коломієць, Влодко Костирко, Віталій Кохан, Юрій Лейдерман, Павло Маков, Саша Маслов, Микола Маценко, Крістіна Мельник, Севіля Наріман-кизи, Нацпром (Олег Тістол, Микола Маценко), Данііл Немировський, Євген Нікіфоров, Сергій Петлюк, Юрій Пікуль, Поліна Полікарпова, В’ячеслав Поляков, Софія Помогайбо, Георгій Потопальський (Ujif_notfound), Прикарпатський театр, Влада Ралко, Андрій Рачинський, Даниїл Ревковський та Андрій Рачинський, Андрій Сагайдаковський, Антон Саєнко, Антон Саєнко та Ярослав Футимський, Василь Сай, Олексій Сай, Євген Самборський, Тіберій Сільваші, Каріна Синиця, Дан Сотник, Елена Субач, Олександр Суровцов, Любомир Тимків, Василь Ткаченко, Ярослав Футимський, Роман Хімей, Даша Чечушкова, Тарас Шевченко, understurctures.

Публічна програма

Дискусія “Культура та відбудова: підтримка та створення культурних спільнот під час війни”

18 листопада 2023

Модероване обговорення із запрошеними спікерами відбулося в рамках відкриття Jam Factory Art Center.

Питання про роль культури для громадянського суспільства України ставиться наново з кожним великим викликом: революція 2014 року, анексія та початок війни росії проти України, повномасштабне вторгнення 2022 року та різні за масштабом та повнотою проєкти відбудови перевідкривали питання про те, якими мають чи можуть бути культурні інституції, яких трансформацій зазнають практики культурних діячів та діячок в стані перманентних викликів і змін. Розмова в день відкриття артцентру торкатиметься питань про те, чому культура часто опиняється на маргінесах мислення про відбудову; чому важливо підтримувати культуру та створювати нові інституції під час війни; яку роль можуть відігравати інституції у культурних партнерствах та взаємопідтримці; чим є культурна спільнота/культурні спільноти та як її/їх підтримувати; коли ми можемо казати “ми” і коли можемо казати “наші” в полі культури?

Модераторка: Лізавета Герман

Спікер(к)и: Андрій Лінік, Альона Каравай, Юрій Кручак, Ілля Заболотний, Люба Ільницька

Дискусія “Архівний імпульс, виставковий баланс”

10 лютого 2024

Дискусія про взаємозв’язок архівування та курування виставок, про нові якості та виклики цих практик.

Від початку повномасштабного вторгнення робота з архівами, збереження та опис мистецьких практик стали нагальними і самоочевидними. Разом з тим, виставка як медіум мистецьких та кураторських практик одразу опинилася в зоні сумніву, під множинними питаннями про доцільність, методи й наміри того чи іншого виставкового висловлювання. Траєкторія, яка б могла зображати історію виставок в Україні після лютого 2022 року, була би доволі ламаною й фіксувала періоди закриття артцентрів і галерей, інтенсивні періоди відкриттів та перезапуски програм, по сьогоднішній момент коливання між умовною нормалізацією ритмів та перманентно-надзвичайними станами.

Модератор: Борис Філоненко.
Спікер(к)и: Наталя Чичасова, Віталій Матухно, Оля Гончар.

Дискусія “Втрачене і набуте: трансформація звʼязків у спільнотах 24.02.22-24.02.24”

24 лютого 2024

Від 24 лютого 2022 року зазнають суттєвих трансформацій відносини в художніх та нехудожніх спільнотах, їхні досвіди, орієнтири та засади діяльності. Із відстані майже десяти років війни та рівно двох років від настання її повномасштабної фази вже можливо фіксувати не лише різкі зміни, а й певну тяглість процесів та відмінності поточної ситуації від обставин початку вторгнення. 24 лютого 2024 року поговоримо про те, як розпадаються і перезбираються спільноти, як зв‘язки втрачаються і вибудовуються наново, як художнє перетікає в нехудожнє і навпаки, як поєднуються мистецькі практики з активізмом та волонтерством. Поговоримо про військових-митців і мисткинь, про теяк співіснують різні досвіди та пам’ять, та де виникає чи зникає «спільне».

Модераторка: Наталія Маценко
Спікер(к)и: Стас Туріна, Оля Марусин, Богдан Бунчак, Катя Русецька.

Конференція “Порожні місця, пусті стіни, чорні плями, обвуглені лиця”

9 березня 2024
Конференція про історію мистецтва, архів, пам’ять, музей та втрачені імена й знищені мистецькі твори.
Цього разу куратори пропонують зосередитися на порожніх місцях і поміркувати над тим, чим наповнена ця порожнеча: як пустоти формують наратив та промовляють історію, що замовчена, забута або насильницьки стерта. І як знайдені, навіть, незначні елементи здатні змінювати оповідь. Ця розмова про сміливість та здатність бачити у темряві історії, навіть не маючи засобів нічного бачення.
Модераторка: Катерина Яковленко

Команда

  • Програмно-виконавча директорка: Божена Пеленська
  • Операційно-виконавча директорка: Тетяна Федорук
  • Менеджмент: Юлія Сапіга
  • Дизайн: Катя Дрозд
  • Комунікації: Марія Швець, Юліана Чорна
  • Фінансовий супровід: Римма Гладка
  • Операційний менеджер: Левко Піджарий
  • Архітектура виставки: ФОРМА
  • Технічна дирекція та монтаж робіт: Метамузей

Відвідування виставки

  1. Квиток поверненню та обміну не підлягає.
  2. Відшкодування вартості квитка можливе лише за умови скасування або перенесення події.
  3. Скористатися квитком можна лише один раз. Якщо ви покинули виставковий простір зазначеної виставки артцентру – дія квитка завершується.
  4. Перебування в артцентрі у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння заборонено. Відвідувачі\ки, які порушують встановлений порядок, будуть змушені покинути територію артцентру без повернення вартості квитка.
  5. Під час повітряної тривоги потрібно обов’язково скористатися укриттям артцентру. Працюватимуть лише виставкові зали, що знаходяться у підвальних приміщеннях. 
  6. Особисті речі можна залишати в камерах схову.
  7. На виставку можна приходити із дітьми.
  8. Просимо не заходити на виставку із їжею, напоями та домашніми улюбленцями.
  9. Дозволені фото- та відеозйомка, окрім приватних фотосесій.
  10. Відвідування виставки великими групами за попереднім бронюванням.

Фото виставки: Роман Шишак

Кураторська група

Катерина Яковленко
Катерина Яковленко
Наталія Маценко
Наталія Маценко
Борис Філоненко
Борис Філоненко

Схожі проєкти

UP