Пам’яті тої, що пам’ятає
Що робить митця митцем? Диплом художньої академії? Експонований чи проданий мистецький твір? Власна студія? Чи просто твердження: «я — мисткиня»? Одна з відповідей на це питання може бути такою: статус художника визначає мистецька система, тобто розгалужена мережа інституцій, експертиза, колеги, історики мистецтва та куратори. Хай яким потенційно корумпованим може видаватися цей шлях, але саме складність стосунків у цій системі дозволяє дослухатися до маргінальних, неконвенційних мистецьких голосів. Чим розвиненішою є система, тим меншою є здатність митця уникнути її іноді навʼязливого визнання. Таке твердження є особливо актуальним і складним в українському контексті. Після розпаду радянської системи мистецтва — з усіма її практичними благами й ідеологічними репресіями — нові інституційні рамки для мистецтва тільки виникають, оскільки донедавна існувало не так багато інституцій, здатних створити саме систему.
З такими міркуваннями ми 4 роки тому почали працювати над виставкою і відповідним дослідженням. Тоді ми прагнули порушити питання, які, на нашу думку, треба обговорити, перш ніж робити черговий стейтмент чергового кураторського проєкту, тим паче у новій інституції.
«Пам’яті тої, що пам’ятає» ми розробили задовго до початку повномасштабного вторгнення і майже не змінювали. Цей задум нині видається лише актуальнішим, адже йдеться про перевідкриття окремих епізодів українського мистецтва, інший кут огляду маргіналізованих сторінок та історичних постатей, діялог із суголосними, хоча маловідомими в Україні, практиками художників з країн Східної Європи та Центральної Азії, створеними від 1950-их років і до 2024 року.
Ключові сюжети, над якими ми розмірковували на початку та які, зрештою, втілили в експозиційній оповіді: збереження та відтворення пам’яті (в тім числі, пам’яті про мистецтво минулого) як про художній метод; критичний погляд на ієрархізацію та політичне конструювання ґендерної, національної та жанрової приналежности в опресивних системах (радянській, зокрема); роздуми про витіснені ідентичності, приховані життя та (художні) засоби повернення їх до суспільного надбання сьогодні. І, врешті, свобода художниць та художників, релевантна поза часом та географією.
Прологом нашого дослідження та осердям виставки стала історія життя і творчої практики Аліни Миколаївни Ламах (1925–2020).
Аліну Ламах знають насамперед як дружину художника Валерія Ламаха, відомого монументаліста, ключової постаті покоління шістдесятників, а також автора «Книги схем» — opus magnum українського неофіційного мистецтва, присвяченого авторській філософській системі аналізу світової культури. Валерій Ламах залишив неопубліковані рукописи твору. Упродовж 30-ти років після його смерті у 1978-му, Аліна Миколаївна займалася впорядкуванням, розшифруванням, передруком, редактурою та підготуванням до публікації текстів «Книги схем». Згодом до роботи над виданням долучилася мистецтвознавиця Людмила Лисенко. 2011 року побачила світ електронна версія «Книги схем», у 2015 — перша редакція друкованого варіянту, а 2020 року — обмежений тираж виправленої і доповненої версії тепер уже колективної праці.
Побіжний погляд на перебіг приватного, ба навіть герметичного життя Аліни Ламах спонукає до миттєвого (однак не вичерпного) припущення, що збереження архіву чоловіка стало її головною місією. Однак, якщо поглянути з позиції сьогодення, підґрунтя такої скрупульозної відданості вбачається значно більш складним, ніж потреба упорядкування справ власного чоловіка. Припустимо, що Аліна Ламах розуміла велич та унікальність ідей «Книги схем» поза фігурою автора, осягнула масштаб незворотної втрати для світової культури в разі його незбереження. Припустимо також, Аліна Ламах усвідомлювала, що вона, чи не єдина, здатна продовжити цю працю, підхопити та завершити розпочате близьким їй автором. І вважала так небезпідставно.
Аліна Ламах мала власну художню практику. Живий контакт з її роботами, вперше ретроспективно представленими у Jam Factory Art Center, значно ускладнює перше поверхове враження від їхнього декоративного характеру. А той факт, що робота над ними у 1980–90-ті тривала паралельно з упорядкуванням «Книги схем», відкриває на доробок художниці цілком новий ракурс. Значення її постаті ми розуміємо також завдяки зусиллям Анни Даучікової, словацької художниці та подруги родини Ламахів. Даучікова створила та надала для нашої виставки два фільми, повʼязані з Аліною Миколаївною.
(Не)розказана історія Аліни Ламах дає поштовх до роздумів над основними питаннями виставки. Чи можемо говорити про практику збереження пам’яті як про самостійний художній проєкт? Чи можемо розглядати відданість ідеї продовження чужої перерваної практики як альтернативу створенню чогось нового — а саме ця логіка панує в міжнародній індустрії сучасного мистецтва з її жагою до «нових замовлень та нового продакшену». У цьому світлі життєвий і професійний шлях Аліни Ламах, зосереджений на ідеї не-втрати та реалізації того, чому загрожує недоконаність та забуття, постає не менш грандіозним і змістовним, ніж сама «Книга схем». А власні камерні твори художниці стають тихими свідками величі цього аскетичного шляху. Зрештою, не оминути також питання про переосмислення кордонів авторства у мистецтві: чи є та (той), хто зберігає та завершує роботу, не менш важливою(-им) за того (ту), хто її розпочинає?
Ми хочемо присвятити нашу виставку мистецтвознавиці Людмилі Лисенко (1954–2021), яка все своє професійне життя послідовно працювала з архівами та творами багатьох українських художників, у тім числі й зі спадком родини Ламахів, і свого часу щедро розділила з нами ці знання.
2020–2024
Кураторки: Марія Ланько та Лізавета Герман
Марія Ланько та Лізавета Герман — незалежні кураторки, дослідниці, співзасновниці галереї The Naked Room (Київ). З 2014 року працюють як кураторський колектив. Є співзасновницями Ukrainian Emergency Art Fund. Дует організував понад 30 виставок та співпрацював із провідними мистецькими інституціями України, зокрема Національним художнім музеєм України, Мистецьким Арсеналом, Goethe–Institut, Британською Радою, Міністерством закордонних справ та Українським інститутом.
Художниці та художники
Аліна Ламах, Валерій Ламах, Тереза Барабаш, Михайло Барабаш, “Бібліотека наочних явищ” (Ольга Гайдаш та Євген Шимальський), Ксенія Білик, Катерина Білокур, Джета Братеску, Анна Даучікова, Люся Іванова, Саодат Ісмаїлова, Ґульнара Касмалієва та Муратбек Джумалієв, Алевтина Кахідзе, Володимир Кузнецов, Павло Маков, Малгожата Мірґа-Тас, Ада Рибачук та Володимир Мельниченко (АРВМ), Анастасія Стефанюк, Стас Туріна, Божена Чагарова, Марк Чегодаєв.
Архітекторка експозиції: Ксенія Білик
Команда
Програмно-виконавча директорка: Божена Пеленська
Операційно-виконавча директорка: Тетяна Федорук
Менеджмент: Юлія Сапіга
Асистування: Ірина Ключник
Дизайн: Олена Загородник
Комунікації: Марія Швець, Леся Дунець, Юліана Чорна
Фінансовий супровід: Римма Гладка, Наталія Підцерковна
Операційний менеджер: Левко Піджарий
Технічна дирекція та монтаж робіт: Метамузей
Кураторки Проєкту
