Про проєкт
Підготовка виставки розпочинається з дослідження вибраних практик українського повоєнного мистецтва з посиланнями на світовий контекст та з фокусом на такі теми як: збереження та відтворення пам’яті про мистецтво минулого як художній метод; політичний вимір так званого декоративно-ужиткового мистецтва та критичний погляд на хитку ієрархію «високого» та «низького» видів мистецтва; а також тема нереалізованих та незавершених проектів як простору для можливостей.
Аліна Ламах
Пролог та осердя виставкової оповіді – історія життя і творчої практики української художниці Аліни Миколаївни Ламах.
Аліну Ламах (1925–2020) знають перш за все як дружину художника Валерія Ламаха, відомого монументаліста, ключової постаті покоління шістдесятників. А також автора «Книги Схем» — opus magnum українського неофіційного мистецтва, присвяченого авторській філософській системі аналізу світової культури. За життя Ламах залишив неопублікованими рукописи твору. Упродовж понад 30-ти років після його смерті у 1981-му році, Аліна Миколаївна займалася впорядкуванням, розшифровкою, передруком, редактурою та підготовкої до публікації текстів «Книги Схем». Згодом до роботи над виданням долучилася мистецтвознавиця Людмила Лисенко. Лише в останні роки світ побачили електронна, а згодом надрукована малим накладом версії цієї багаторічної, тепер вже колективної праці.
Побіжний погляд на перебіг украй приватного, герметичного життя Аліни Ламах спонукає до миттєвого (однак, не вичерпного) припущення, що збереження архіву чоловік було її головною місією. Однак підґрунтя такої скрупульозної відданості вбачається значно більш складним, впорядкування справ власного чоловіка, аніж якщо поглянути на з дистанції сьогодення. Припустимо, що Аліна Ламах розуміла велич та унікальність розробок “Книги Схем” поза власне фігурою автора, розуміла масштаб незворотної втрати для (світової) культури в разі його незбереження. Припустимо також, що Аліна Ламах усвідомлювала себе чи не єдиною, хто була здатна продовжити цю працю, підхопити та довести до кінця розпочате близьким їй автором. І вважала так небезпідставно.
Однак Аліна Ламах мала і власну художню практику. Вона працювала з гобеленом: складною, кропіткою, витонченою технікою. Навчалася у Ворошиловградському державному художньому училищі. Після Другої світової війни поступила в Київський художній інститут на відділення живопису, але через характерні для свого часу бюрократичні перепони, так і не розпочала навчання за бажаною спеціальністю. Натомість, поступила в (а 1954 року закінчила) Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва. Протягом майже 30 років працювала художницею декоративних тканин на Дарницькому шовковому комбінаті. На роботу у власній майстерні лишалася незначна частина вільного часу. Поза тим, Аліна Ламах подорожувала, брала участь в пленерах, лишила багато пейзажів та замальовок в різних графічних техніках та живописі. Мала лише дві камерні персональні виставки. У майстерні Аліни Ламах залишилося багато ескізів та підготовчих рисунків до нереалізованих гобеленів з флоральньними орнаментами. Живий контакт з цими роботами значно ускладнює перше поверхневе враження від їхнього декоративного характеру. А факт того, що робота над ними у 1980-90-ті тривала паралельно впорядкуванню та редакції «Книги Схем», відкриває на її доробок цілком інший кут зору.
Ключові питання проєкту
(Нерозсказана) історія Аліни Ламах дає поштовх до роздумів над ключовими для майбутньої виставки питаннями: наскільки нагальним (і в який спосіб) зберегти пам’ять про художника/цю, що (нібито) обмежила власну творчу суб’єктність на користь іншого, нібито важливішого, митця? Чи можна говорити про практику збереження пам’яті про не-своє мистецтво як про самостійний художній проект? Чи можемо розглядати відданість ідеї продовження перерваної практики іншого художника як альтернативу створенню чогось нового – а саме ця логіка панує в міжнародній індустрії сучасного мистецтва з її жагою до “нових замовлень та нового продакшену”. У цьому світлі життєвий і професійний шлях Аліни Ламах, зосереджений на ідеї не-втрати та реалізації того, чому загрожує недоконанність та забуття, видається не менш грандіозним і змістовним, ніж сама «Книга Схем». А власні не-реалізовані ідеї та камерні твори художниці постають тихими свідками величі цього вкрай аскетичного шляху. Зрештою, не оминути також питання про переосмислення кордонів авторства у мистецтві: чи не є та (той), хто зберегла та завершила не менш важливою за того (ту), хто розпочав?
Кураторки Проєкту
