Слідами спогадів Підзамча

Завантажити брошуру проєкту:

Про глибинні інтерв’ю

Глибинні інтерв’ю з мешканками та мешканцями Підзамча, які працювали на індустріальних об’єктах району у 1960–1980-х роках, команда Jam Factory Art Center зібрала більш ніж три роки тому. Під час резиденції у червні-вересні 2021 року запрошені мисткині Сара Ренар і Тереза Барабаш разом з командою також провели численні інтерв’ю та розмови зі свідками тогочасних подій. Окрім зазначеного періоду, мисткині працювали з ширшою часовою рамкою подій у Підзамчі, тож обрані джерела для дослідження і нові зустрічі з підзамчанами розкривали складніший історичний контекст дільниці, окреслювали глибші нашарування колективної пам’яті. 

Наприклад, від однієї сучасної мешканки ми дізналися, що для неї та її одноліток у дитинстві поставало питання відносно дати “1872”, яка вибита на фасаді фабрики Бачевських, і яку вони бачили, йдучи повз щодня. Чому вона там? Їхні родини переселилися в район Підзамче після становлення влади Радянського Союзу, тобто після закінчення Другої світової війни. Наша героїня розповіла, що їхнє сприйняття історії базувалось на шкільних підручниках, в яких йшлося про те, що історія на цій території розпочиналась від часів радянської влади. І за її словами – не було безпечної можливості в той час ні дослідити, ні спитати, а що ж було до? Хто тут жив раніше? Куди і чому зникли? 

На цьому короткому прикладі представниці спільноти підзамчан ми маємо можливість відчути тривоги та сумніви людей, які опинилися в умовах, коли влада блокує і забороняє пошуки, приховує сліди, нав’язує викривлену оптику сприйняття історії, маніпулює фактами і зрештою унеможливлює публічний діалог та дискусії. На територіях союзних республік владний режим дозволяв лише офіційно прийняті події та історії. Як, власне, і будь-який авторитарний режим у світі.

Інший оповідач, який народився і виріс на Підзамчі, поділився з нами своїми спогадами про звуки гудків заводів, що лунали  дільниці. Він досі пам’ятає їх і зміг би відрізнити гудок одного заводу від іншого. В часи, коли заводи активно працювали, кожен мешканець району міг чути та розрізняти ці гудки. А також звуки потягів, що минали залізничну станцію Підзамче. Ми з’ясували, що в той період мешканці орієнтувались у часі завдяки цим гудкам та звукам потягів, оскільки не всі мали годинники. Робітники заводів прокидались вранці також під звуки гудків, які були чутні навіть при зачинених вікнах. Уявімо собі, що в наш цифровий “пришвидшений” час, ми би дізнавалися, котра година тільки завдяки зовнішнім сигналам з публічного простору. Це видається неймовірним. Сучасне покоління жаліється на постійний брак часу, невстигання, хоча інструментів для управління часом з’явилося велика кількість.  Ми живемо в 24-годинній добі, 365 днів у році, як і попередні покоління. На що ж ми гаємо час? І чи є у нас “вільний час”? Ми витрачаємо чи проживаємо наш час?

Мисткині проєкту

Тереза Барабаш

Художниця Тереза Барабаш займається текстилем, інсталяціями, лендартом, аудіо-візуальним мистецтвом і графікою. Вона є учасницею всеукраїнських, міжнародних виставок та фестивалів, створює власні проєкти. Отримала численні нагороди за свою творчу діяльність.

Тереза працює з актуальними соціально-культурними проблемами: формування та становлення особистості, спілкування та діалог, межі та війни, а також з іншими темами. Живе у Львові.

Сара Ренар

Саунд мисткиня Сара Ренар окреслює свою мистецьку практику у таких площинах, як: виступи із створенням звукових пейзажів для локацій, дослідження синестезії, нові медіа, міждисциплінарна робота. Вона є також композиторкою та виконавицею, яка працює в експериментальному / інді / поп стилях, поєднує тонкі мелодії з електронними та театральними елементами. Сара вивчала архітектуру та урбаністичне планування, які вона поєднує у роботі зі звуками.

Сара вже провела понад 400 концертів та публічних виступів, вона здобула багато регіональних нагород, є членкинею Хорватської спільноти незалежних митців. Мешкає у Загребі.

Історичний контекст Підзамча

Історія Підзамча складна і місцями глибоко трагічна, а також типова для багатьох тогочасних міст 19 –  20 ст. Водночас, ця історія багата для дослідження. 

Наприкінці 14 –  початку 15 ст. приїжджих караїмів, татар, арабів, євреїв тощо поселяли у північній частині Львова, “за мурами”, на території сучасного Підзамча, одночасно більш заможних та впливових євреїв селили у престижнішій південній частині міста.

У 19 столітті, коли у європейських містах розпочалася промислова революція, у Львові також почалися процеси індустріалізації, хоч  значно менші за масштабом. Промислові підприємства переважно будували на території сучасного  Підзамча. У 1869 році через територію району провели залізницю, для якої побудували високі насипи. В той самий час, коли залізнична колія з’єднала Львів з Віднем та містами в східному напрямку, вона набагато відчутніше розділила Львів на дві частини –   “гіршу” північну і “кращу” південну. Того ж року побудували залізничну станцію “Підзамче”.

Напередодні Другої світової війни територія дільниці характеризувалася відсутністю інфраструктури та належної уваги органів правопорядку, наявністю численних промислових підприємств та концентрацією бідних євреїв та інших етнічних груп, які під час нацистської окупації стали заручниками гетто, створеного німцями на окремій території Підзамча. Переважну більшість тогочасного єврейського населення, а пізніше і інші категорії мешканців району було переміщено або знищено нацистами. Після закінчення Другої світової війни і зміни влади на території Львова, радянське керівництво переселило сюди пролетаріат для відновлення промисловості у районі.

Нові мешканці Підзамча втратили роботу на заводах після розпаду Радянського Союзу, коли відбувся перехід від планової економіки до ринкової, а місцеві підприємства стали неактуальними в котексті нових економічних вимог. Підзамчани стали свідками занепаду свого району після короткочасного відновлення і розвитку.

Процеси руйнації культурних осередків, зокрема об’єктів архітектури, нацистською, пізніше радянською владою, а також теперішньою хвилею декомунізації, спричинили незворотні зміни у районі Підзамче.

В даний час Підзамче проходить етап ревіталізації та джентрифікації*, проте це все ще необлаштований, подекуди похмурий індустріальний район без розвинутої інфраструктури. У районі ведеться активна забудова сучасними житловими кварталами, а занедбані промислові ділянки перебудовуються або руйнуються,  дороги ремонтують, заплановано нові маркети, торгівельно-розважальні центри, мистецькі осередки. Район швидко змінюється. Теперішнім мешканцям через кілька років буде складно впізнати знайомі будівлі та вулиці, буде неможливо користуватися звичними маршрутами або проводити час у міському просторі, як раніше. Вони постали перед черговим викликом –  адаптуватися до змін: звикнути до іншого вигляду знайомого району, співставляючи звичну топографію вулиць з образами у своїй пам’яті; співіснувати у новій реальності з прийшлими сусідами новостворених житлових комплексів, ймовірно, більш забезпеченими соціально. 

Таким чином, існує проблема зникнення певного пласту історії разом зі зміною району –  як архітектурно, так і суспільно внаслідок джентрифікації. Водночас передбачено і багато позитивних інфраструктурних змін для мешканців району. 

Робота з публічними історіями та спогадами мешканців Підзамча поінформовує і закарбовує в пам’яті важливість і цих історій, і цих людей, що їх розповідають, сприяє визнанню їхнього безпосереднього стосунку до конкретного місця і часу. З іншого боку, зовнішній інтерес до неймовірно цікавої та багатої історії Підзамча та його осередків має популяризувати привабливість району для його мешканців і для львів’ян загалом, сприяти тому, щоб місцеві спільноти цінували Підзамче та не соромилися його. Відчуття мешканцями Підзамча своєї важливості сприятиме у перспективі їхньому свідомому та активнішому долученню до процесів, що стосуються їхнього району, зокрема його публічного простору. 

*джентрифікація у локальному контексті Львова здебільшого не має негативної конотації, оскільки проводиться ремонт основних мереж та доріг, а тутешні мешканці мають житло у приватній власності. Тому очікується позитивний вплив і на умови життя мешканців району Підзамча.

MagiC Carpets

MagiC Carpets – це міжнародна мистецька платформа, створена у 2017 році для художників/-ць і кураторів/-ок, що розвиваються, яка дає можливість розпочати власну “чарівну подорож”, збираючи локальні історії по цілій Європі і розповідаючи їх в інших країнах мовою мистецтва.

Jam Factory Art Center став учасником платформи “MagiC Carpets” у січні 2020 року.

Більше інформації тут

Проєкт “MagiC Carpets” співфінансується Програмою Європейського Союзу “Креативна Європа”.

Джерела

• 14 глибинних інтерв’ю, взятих у колишніх працівників та працівниць заводів району Підзамче під час проєкту Jam Factory Art Center “Розкажи історію” у 2018 році.
• інтерв’ю з трьома сучасними мешканцями і мешканками району Підзамча, зустрічі та прогулянки з якими були проведені під час цьогорічної резиденції “Слідами спогадів Підзамча”, 2021.
• “Between Anonymity and Attachment: Remembering Others in Lviv’s Pidzamche District”, Наталя Отріщенко, 2019.
• “Підзамче: Історія іншого Львова”, Андрій Бондаренко, 2013.
• Інтерактивний Львів, проєкт Центру міської історії Центрально-Східної Європи https://lia.lvivcenter.org/
• Андрій Бондаренко, “Місця пам’яті на Підзамчі: Минуле у символічному ландшафті однієї львівської дільниці”, видання “Відновлення міста із залученням громади. Польсько-український досвід та надихаючі практики”, 2014.