Виставка Дивлячись у розриви IV

ГРАФІК РОБОТИ ТА ВАРТІСТЬ КВИТКІВ

Відкриття: 21 лютого 2026 о 19:00. Вхід вільний
Графік роботи виставки:
21 лютого 2026 – 17 травня 2026
Графік роботи:ПН – вихідний, ВТ-ПТ 12:00-20:00, СБ-НД 11:00-20:00
*під час відкриття графік роботи буде відрізнятися, деталі невдовзі на сайті та в соцмережах Jam Factory Art Center

Квитки можна придбати на рецепції артцентру. Щовівторка вхід безкоштовний для усіх відвідувачів та відвідувачок.
Вартість повного квитка: 200 грн
Пільговий: 100 грн для школярів/-ок, студентів/-ок, ВПО, людей пенсійного віку
Безкоштовно: для дітей до 7 років, людей з інвалідністю, ветеранів/-ок, військовослужбовців/-иць, студентів/-ок Академій Мистецтв, коледжу ім. Трушa та львівських кафедр культурології.
Виставка працює під час відключень світла.

ПРО ВИСТАВКУ

«Дивлячись у розриви» — виставковий цикл, що дивиться на історію та сучасність українського мистецтва як на орнамент розривів, втрат і відсутностей, у якому те, що є, — це лише рамки для того, чого немає. 

Цикл складається з окремих розділів, попередньо представлених у Voloshyn Gallery в Києві (2024), просторах Артсвіту та DCCC у Дніпрі (2025), галереї ART FRONT у Токіо (Японія, 2026), а також ландшафтних виставок у Соколовсько (Польща), Берліні (Німеччина) та на острові Тешіма в Японії. Метою циклу є розмова про проходження осмисленого шляху, який складається переважно з перешкод, та побудову звʼязної оповіді, що обривається знов і знов.

Головним мотивом львівської частини проєкту у просторі Jam Factory Art Center є тема самотності та стосунків між «я» і «ми», які формує досвід війни. 

Художниці/ки

Андрій Бойко, Андрій Бояров, Андрій Сагайдаковський, Антон Саєнко, Аттіла Гажлінскі, Богдан Сокур, Богдана Косміна, Василь Ткаченко, Весела Найденова, Владислав Плісецький, Володимир Воротньов, Галина Жегульська, Давид Чичкан, Дана Кавеліна, Жанна Кадирова, Зоряна Козак, Ілля Тодуркін, Катерина Єрмолаєва, Катя Копєйкіна, Ксенія Гнилицька, Майя Ніколаєва, Маргарита Половінко, Марія Примаченко, Марта Сирко, Мирослав Ягода, Михайло Палінчак, Нікіта Кадан, Олег Голосій, Олег Перковський, Олександр Гнилицький, Оля Єрємєєва, Павло Бедзір, Павло Ковач, Павло Маков, Саша Долгий, Севіля Наріман-Кизи, Сергій Ануфрієв, Станіслав Туріна, Федір Тетянич, Юрій Болса, Юрій Іздрик, Юрій Лейдерман, Ярема Малащук та Роман Хімей, Ярослав Футимський.

Архітекторка проєкту: Богдана Косміна

Від куратора: 

«Ми, загалом, не дуже любили дивитись вдалечінь. Скоріше, вбік, у розрив. Подібно до перспективи милих вулиць, що завжди розходяться перпендикулярно. Ми не інтерпретували, навіть не “практикували”, ми просто вештались,» — Юрій Лейдерман, «Ті, що вештались у прибої»

«Історія українського мистецтва — це розірвана історія і, водночас, історія розривів. Перервані оповіді, знищені твори, репресовані автор(к)и, гучне мовчання, переписування минулого згідно зі щоразу новою панівною ідеологією, трагедії конформізму та віртуозність самовиправдання, ламання себе через коліно, перевзування у повітрі, зміна імені на півдорозі, розщеплення особистості. Або мученицьке самоспалення із подальшим перетворенням попелу на бронзу. А бронза, як відомо, щоразу краде у попелу його сенс.

Чи можливо вештатись ландшафтом катастрофи? Чи є фланери на кривавих землях? Відповідь цієї виставки ствердна.

Гідність життя на периферії, без пожадливого погляду, спрямованого у центр, на метрополію. Відсутність будь-якої впевненості щодо власних історичних перспектив. Лейдерман говорить про «українську горизонтальну спорідненість, неієрархічні зв’язки» про «ряд культурних провінцій — Київ, Одеса, Львів, Харків, які не потребують центру, просто стоять пліч-о-пліч»**. Мистецтво у провінції може бути «невловимим Джо», поки у метрополії воно перетворюється на кар’єрні трампліни або на монументальні колони та вежі «великої культури».

Але провінція — це ще й колиска безумства. Ті ідеї, які в центральніших місцях могли б перетворитись на непорушні постаменти для своїх творців, тут стають балаганними шатами вуличного божевільного. Щось на кшталт скафандрів Тетянича, зроблених зі сміття і фольги.

Уявімо собі музей, один з українських музеїв, де позірно хаотичний набір художніх творів стає очевидною історією розриву тих логік, що могли б за інших обставин об’єднувати й історизувати ці твори. Де брак зв’язку між історичними ситуаціями робить сучасність плинною, ненадійною і надзвичайно відкритою.

Що робити, коли твоя рідна периферія несподівано стає місцем, де вирішується доля світу? І ще складніше питання: що робити, коли вона згодом, так само несподівано, припиняє бути цим місцем?

Ця виставка — про обумовлені страшними і веселими обставинами українського життя способи дивитись на мистецтво. Вона про те, як дивитись на мистецтво крізь призму «згорів сарай, гори і хата». Її, цю виставку, можливо прочитати як проєкт музею, в якому бажання утвердити владу через написання історії вже зазнало поразки. Чи як нестабільну систему, в якій «класичні», «сучасні», «маргінальні», «актуальні» автор(к)и, опиняються за межами своїх звичних ніш та місць у класифікації. Як рухомий ландшафт мистецтва, який миттєво робить будь-яку мапу застарілою. Або як оповідь про вкрадене минуле, відтворена за його тінями та відлуннями, — із повною готовністю до того, що ці тіні та відлуння ошукають тебе й зведуть на манівці.

Робота над четвертим розділом виставки почалася із роздумів про співвідношення «ми» та «я» у час війни. Необхідність самообмеження та його форми, (не)згода на нові обмеження ззовні, роль самоцензури й взаємного нагляду — ці теми не є дискусійними у звичному сенсі слова. Різні позиції щодо них не можуть мирно співіснувати в єдиному полі. Саме від цих напружень утворюються тріщини, у які провалюються взаємини, мови порозуміння і перспективи співіснування.

Однак подальший рух думки привів до чогось елементарнішого — до теми самотності у світі, просякнутому війною і водночас по-новому нормалізованому. А слідом — ланка за ланкою — до цілого ланцюжка самотностей. Від самотності в (відсутній або безупинно, компульсивно переписуваній) історії; до самотності всередині суспільної угоди, яку за колективною звичкою постійно зраджують; від самотності в українському художньому полі, з його безперервною гойдалкою між потягом до інституційного піклування і прагненням до антиінституційної емансипації — до самотності між історією мистецтва й істерикою мистецького життя.

Зрештою, ця траєкторія приводить до звʼязку між самотністю та самостійністю — і після цього знову повертає на початок. До нерозчинного залишку «ми». До очищених, крихких форм спільного, без яких усе інше виявляється неможливим».

Нікіта Кадан