Коли ми думаємо про заборонене мистецтво, перше, що спадає на думку, — це переслідування так званого “дегенеративного мистецтва” в нацистській Німеччині, чи мистецтва, яке не служить комуністичній пропаганді в Радянській Росії або знищення історичних статуй Будди в Афганістані під час правління талібів.
Але не лише тоталітарні режими цензурують чи знищують мистецтво, яке вони вважають небезпечним. Хоч ми воліли б вважати, що демократичні суспільства є найкращим притулком для митців та гарантують свободу слова, немає жодної певності, що демократія не перетвориться на тиранію.
Те, що вважається найбільшим надбанням демократії — влада більшості, також є її найсерйознішим недоліком. Більшість може виявити, що певне мистецтво чи конкретні митці не відповідають “загальному запиту”. Громадський тиск у демократичному контексті може перерости у цензуру або переслідування певних творів мистецтва. А неприязнь більшості може придушити мистецьке самовираження.
- Хто боїться мистецтва? І чому?
- Які театральні жести вважаються провокацією? І хто це вирішує?
- Як демократичні суспільства визначають і мобілізують “волю народу”, в ім’я якої вони забороняють, знищують, дискредитують або подають до суду мистецтво, яке, на їхню думку, наприклад, не поважає традицію чи ображає віру?
- І найголовніше: як соціальний тиск впливає на самих митців, які свідомо чи несвідомо цензурують сами себе? Наскільки ми можемо звільнитися від внутрішніх норм?
Лекція розкриває механізми цензури та самоцензури на конкретних прикладах європейського театру (Олівер Фрліч, Крістоф Шлінгенсієф) та українського мистецтва.
Йоанна Віховська ( Joanna Wichowska )— драматургиня, кураторка і театральна критикиня. Йоанна працює у Театрі Повшехни у Варшаві, також, була задіяна у Національному старому театрі у Кракові й Першому театрі у Львові. Вона є драматургинею вистав “Klatwa”, “Diabły”, а також української постановки “Прекрасні, прекрасні, прекрасні часи”.
Програма реалізовується за підтримки Українського культурного фонду.
Лекторка
