Розпаковуючи звук
Що може статися, коли ідея поєднати різні досвіди, практики і підходи в одному процесі, сміливо прийнята всіма запрошеними? Сталась мистецько-спільнотна резиденція “Розпаковуючи звук”, в якій взаємодіяли команда Jam Factory Art Center, митці та мисткині резиденції, і спільнота жителів району Підзамче у Львові. Назва резиденції пропонувала рамку для спільної роботи. “Розпаковуючи” – підкреслює сфокусованість на процесі, його цінності, і не ставить за мету обов’язкового створення кінцевого продукту чи результату (наприклад, мистецького об’єкту чи виставки). Водночас розпакований, видобутий “звук” – поєднує процес і результат.
Робота із звуком планувалась як можливість працювати з власним голосом, утворювати “співголосся”, музикування, в тому числі створювати звуки через тіло, рух чи інші доступні засоби. Досліджувати звук як складник візуальних образів – було частиною загальної ідеї. Процес співдії між резидентами та учасниками планувався як мультидисциплінарний. Пізніше, коли ми почали дизайн резиденції з запрошеними митцями і мисткинями, Віра Ібрямова-Сиворакша сформулювала так: “Ми будемо йти до звуку різними стежками, яку кожний та кожна з нас прокладе з того, що вміє найкраще”.
Чому звук?
Починаючи з 24.02.2022 року багатьом людям в Україні несила висловити весь пекучий біль, спричинений війною росії в Україні. В ситуаціях тривоги та загрози мозок вмикає програми виживання і ми не маємо змоги як слід прожити та безпечно вивільнити свій страх, сум, злість. Ми тримаємося і ми зібрані, бо потрібно приймати зважені рішення, бо поруч близькі люди, діти, яких ми не хочемо збентежити і про яких потрібно піклуватися. Ми блокуємо в собі крики злості та виття горювання, бажання забитись у куточок від страху і безсилля, завмерти. Так працює наше тіло і наш мозок в умовах страшних подій, так наша психіка рятує нас в кризові моменти. Навіть у мирний час для екологічного прояву “негативних” емоцій рідко знаходиться простір, тож ми утримуємо їх в собі. Однак відкладені емоції не зникають. З часом, вони стають перепоною для нашого розвитку і руху вперед. Не прожиті емоції не можна відпустити, вони ніби займають об’єм всередині нас, обтяжують. Не відпустивши старе і важке, дуже важко привнести в своє життя свіже і гармонійне.
Голосові вправи, техніки звучання, спів – можуть бути зцілюючими, оскільки тіло і розум очищуються від блоків через звукові вібрації. Крім того, для звучання і співу застосовується особливе дихання, при якому кров насичується великою кількістю кисню, що сприяє нормалізації роботи всіх важливих систем організму. Наші предки застосовували ці знання на практиці. Вони проводили ритуали і співи у всіх важливих життєвих подіях і звучанням, вібраціями звуку в тілі зцілювали себе. Застосування технік розкриття звучання, експериментального та традиційного співу, голосових ритуалів для практичного використання в сучасних реаліях стало частиною нашого спільного дослідження під час мистецької резиденції.
Протягом місяця ми пробували знайти і дозволити собі звуки, які нас звільняють. Ми звучали особисто і спільно. Ми пробували зафіксувати своє звучання, що очищує, для того, щоб ділитися ним з іншими.
Спільнота жителів Підзамче
Люди, які через відкрите оголошення погодились взяти участь в програмі “Розпаковуючи звук” – це мешканці району Підзамче, який наразі переживає фазу ревіталізації, тому місцевість швидко змінюється. Населення району Підзамче, як і всього Львова, зазнало значних змін через повномасштабну війну росії в Україні – із гарячих точок до Львова приїхало багато сімей. Попри війну, на Підзамче відкривається центр сучасного мистецтва Фабрика повидла, який стає магнітом для людей, що цікавляться сучасним театром, візуальним мистецтвом та музикою. Для Фабрики повидла добросусідство та учасницькі практики залишаються важливими аспектами діяльності, тому цьогорічна резиденція стала майданчиком для відновлення розпочатого давніше діалогу з Підзамчанами та для нових знайомств з тими, хто оселився в районі віднедавна. Ця резиденція в тому числі стала місцем дослідження ролі мистецтва під час війни та форм інклюзивності у мистецько-спільнотних проєктах.
З 28-ми заявок ми підтвердили участь 17-ти бажаючим, свідомо сформувавши мішану групу. Учасниками стали жінки та чоловіки різних професій віком між 24 та 67 років: ІТ, управління проєктами, культурний менеджмент, організація заходів, бухгалтерія, фріланс, рітейл косметики, а також – співробітник будівельного супермаркету, пенсіонерка, письменниця, викладач для працівників дошкілля та корекційний педагог.
Мисткині та митці резиденції
Віра Ібрямова-Сиворакша – кураторка традиційно-музичної спільноти «Співоча майстерня» в Чернігові, де всі охочі досліджують власне звучання й вивчають місцеву співочу традицію. Композиторка, викладачка традиційного співу. “Фокусую власні дослідження голосу на природному звучанні, без утисків та страхів, відповідно з цим і працюю. Час програми хочу присвятити звучанню кожної і кожного через увагу, турботу і любов про самого себе.” – так Віра описала свою роботу в програмі резиденції. Крім того, на резиденції у Львові Віра практикувала орф-підхід – доступне елементарне музикування і привезла з Чернігова валізу музичних орф-інструментів.
Олександр Стешенко – має різний мистецький досвід: від зйомок у фільмах та гри в театрі до написання сценаріїв, пародіювання, роботи з реквізитом та участі у виставках. Як актор, займається в народному театрі “Паростки”, був учасником міжнародних та всеукраїнських театральних фестивалів, гастролював за кордоном. Олександр грав у таких фільмах, як “Племя”, “Полон”, “Людина, котра мріяла”, “Розтин покаже” та спектаклях “Вертеп”, “Добрий Хортон”, “Вишневий сад”, “Вигнанці”. З 2018 року співпрацює з “ательєнормально” – студією для художників/ць із синдромом Дауна. Спільно зі студією брав участь у виставках в “Ізоляції”, Музеї сучасного мистецтва Одеси, галереї TheNakedRoom, віртуальному музеї наївного мистецтва та інших.
Анна Сапон – учасниця мистецького колективу “ательєнормально” з Києва, різних виставкових проєктів та резиденцій в Україні. Про себе Анна розповідає: “Вишиваю бісером, плету з дроту, в’яжу макраме. Робила картонні коробки. Загальні зошити. Працювала в шкільній столовій на станції метро Політехнічний Інститут. Зараз працюю в магазині Ашан офіційно. Займалась великим тенісом. Була на змаганнях з бадмінтону в Китаї, Москві та Люксембурзі. На змаганнях по футболу в Греції, з баскетболу в Японії, з бігових лиж в Ірландії, з пінг понгу у Лос-Анджелесі, з плавання в Дубаї.”. Анна малює та пише тексти.
Станіслав Туріна — художник, поет, у минулому співкуратор та співзасновник галерей “Детенпула” та “Єфремова 26” у Львові, зараз працює зі студією “ательєнормально” у Києві. “Мав багато виставок, брав участь у виставках, курував багато виставок в основному в Україні. Працюю зі скульптурою, графікою, речами, текстами та у мережі фейсбук,” – Стас Туріна про себе. У 2012 році став співзасновником групи художників “Відкрита група”, а вже у 2019 був співкуратором українського національного павільйону на 58-ій Венеційській Бієнале та співзасновником “ательєнормально” у Києві — студії для художників та художниць із синдромом Дауна та без.
На мистецько-спільнотній програмі “Розпаковуючи звук” Стас Туріна, Анна Сапон й Олександр Стешенко разом представляють студію “ательєнормально”, а свої практики – як важливий соціальний клей у роботі із спільнотою і командою. Зокрема Стас є асистентом та колегою Анни та Олександра.
Анастасія Войтюк – музикантка, культурна менеджерка і бандуристка, яка “хуліганить та експериментує”. Мисткиня каже, що любить провокувати справжній невербальний контакт між людьми через пісню та рух та черпає глибоку енергію з українських народних пісень, з якими працює в своєму фольк ф’южн гурті Troye Zillia. Анастасія є амбасадоркою бандури, бо співтворила мобільну аплікацію Bandura App та започаткувала фестиваль сучасної бандури у Львові Lviv Bandur Fest. Любить фізичний театр і була учасницею, продюсеркою та музичною кураторкою різних театральних проєктів. Протягом 15 років продюсувала один з перших в Україні фестивалів інклюзивного театру “Шлях”. Під час програми “Розпаковуючи звук”, Настя працювала із голосом, рухом, диханням, знання про які отримала з українського народного співу, а також з театрально-перформативної досвіду.
Програма та Процес
Мисткині та митці резиденції працювали в межах загальної теми та концепції “Розпаковуючи звук”. Водночас вони запропонували власні програми, які складались з тематичних блоків і послідовностей, які ми всі разом склали у спільну структуру. Оскільки резиденти і резидентки не були знайомі раніше і не співпрацювали між собою, їхня спільна робота і тонке налаштування на підходи один одного потребували часу і великих зусиль, особливо у випадку, коли левова частка підготовчої роботи програми відбувалася онлайн.
Протягом місяця резиденції дехто з митців та мисткинь їхав та повертався, або іноді не міг долучатися через особисті обставини. Відтак, нашими методами передачі інформації, щоб триматися на одній сторінці, були переказ початку історії або запис на диктофон кінця розмови, документування практик під час зустрічі із спільнотою, аудіозаписи рефлексій після майже кожного дня активностей. Подальше ознайомлення із задокументованим матеріалом було схоже на прослуховування аудіо-серіалу.
Програма “Розпаковуючи звук” включала вісім зустрічей із сталою групою – жителями Підзамче, які зареєструвалися через open call. Ми зустрічалися протягом одного місяця двічі на тиждень – по дві і чотири години. Додатково митці резиденції провели дві відкриті зустрічі, на які прийшли всі бажаючі львів’яни, близько п’ятидесяти учасників, і таким чином теж спробували роботу із звуком.
Часті звуки повітряних сирен у Львові різко спрямовували нашу увагу на питання безпеки і слідкування за новинами. І, здавалось, блискавично руйнували наш новостворений світ у колі спільноти, нагадуючи про його крихкість в країні, де йде війна. В той самий час, тілесно і ментально переживати виття повітряних сирен було легше, коли ми всі були разом. Ми проговорювали тривоги, озвучували свої стани і так звільнялись.
Практики мисткинь і митців на початку резиденції були сфокусовані на знайомстві і побудові довіри між всіма учасниками, а далі практики сприяли глибшому співпорозумінню і взаємодії через рух, звучання і спів. Від першої зустрічі було помітно, як всі учасники відкривались і приймали піклування про себе та про інших, не приховуючи потребу в такому піклуванні. В той день Настя Войтюк запропонувала поділитися на пари. Напарники по черзі співали будь яку улюблену пісню. Коли один учасник співав і рухався у просторі спиною назад, то його напарник із заплющеними очима йшов за піснею. Важливо було не наштовхнутися на інші пари учасників, а також не загубити своїх напарників та напарниць.
Крім звукових та рухових практик, на зустрічах митці використовували засоби для музикування за методом орф-підходу, малювання свого на спільному папері, створення паперових скульптур, які потрібно було відтворити у позиціонуванні власного тіла, обговорення з нотатками, маркерами та стікерами. Вся програма була мультидисциплінарним процесом, де всі митці і мисткині були то ведучими, то учасниками, зокрема, представники спільноти також часто мали ролі ведучих. Такий підхід допомагав прибрати зайву ієрархію у колі всіх залучених, а також у більш різноманітний спосіб попрацювати з тематичними блоками резиденції. Більшу частину зустрічей ми провели у двох приміщеннях та подвір’ї Jam Factory Art Center, а також досліджували звуки району Підзамче, переміщуючись вулицями навколо арт центру. На основі відео та аудіо, записаного учасниками на вулицях району Підзамче, а також голосових та звукових матеріалів із практикування у залах Фабрики повидла, Настя створила мовчазні портрети (“silent portraits”).
Тематичні блоки, які розпрацювали Віра та Настя в межах загальної ідеї “Розпаковуючи звук”, були логічно структуровані у спільну програму, яка поєднувала різні практики мисткинь і найкраще сприяла творчому проявленню групи учасників. Блоки називались так: Довіра; Укриття/Безпека; Народження звуку; Гуртове звучання/Унісон; Я є. Я заспів. Робота з голосом; Гурт-Я-Гурт; Вихід в місто. Перші зустрічі-знайомства проводила Настя, поступово “розкручуючи маховик”, як зауважила Віра. Деякі активності Настя та Стас проводили спільно, тоді до голосових-рухових практик додавалися практики озвучування думок та обговорення буденних і небуденних явищ. Однією з практик Стаса були розмови всіх учасників про улюблене місце і час у місті, які потім були оформлені у музичні поштівки. На поштівках учасники домальовували предмети, яких їм бракувало у просторі та озвучили ці доповнені візуальні образи через власний голос, музичні інструменти та аудіо-записи, створивши соло-перформанси.
Від зустрічі до зустрічі наші стосунки з спільнотою Підзамчан розвивались доволі гармонійно та легко. Група позитивно сприймала нові для себе активності. Наприклад, практики з елементами традиційного співу, чи експериментів із звуком і музичними інструментами, необхідністю порухатись спільно чи індивідуально, які здебільшого вели Віра та Настя. Або практики, де потрібно було визначитись і обґрунтувати прості і водночас не буденні питання, як наприклад “Я такий як всі/Я інакший”, які пропонував Стас.
Одна із практик Віри пропонувала учасникам бавитися із звучанням свого імені, розкладати його на склади, затягувати, скорочувати чи застрягати на певних літерах. На наступному етапі цієї практики – кожен з присутніх вже міг творити звукові композиції. Для цього учасник, як диригент, формував тривалість та зміст композиції, торкаючись інших учасників, “вмикав” або “вимикав” їх. Люди, яких торкався диригент, у чудернацький спосіб озвучували свої імена. Диригентами побули всі бажаючі. Це був поліфонічний хор, в якому учасники співтворили та водночас заявляли про себе через своє ім’я у просторі і оточенні.
На резиденції Віра багато часу приділила роботі з орф-підходом. Вона запропонувала різноманітні практики із застосуванням музичних орф-інструментів та їх поєднанні із рухом чи голосом. Музикування на орф-інструментах тішило всіх, хто брав їх до рук. З одного боку, це давало можливість позвучати індивідуально, а з іншого – влитися у спільний ритм та музичну розповідь. Одна з практик виглядала так: прямокутний простір на підлозі поділили на квадрати, в яких були розкладені музичні інструменти. Учасники вибирали собі інструменти і запам’ятовували, з якого квадрата вони їх взяли. Потім бажаючий починав рухатися по квадратах прямокутника, а інші учасники застосовували свої інструменти, як тільки бачили рух у відповідному до свого інструмента квадраті. Це був соло-танець, в якому кожний крок вмикав музичний інструмент, і об’єднував індивідуальні звучання в оркестр з диригентом-танцівником.
На іншій активності, ми зіграли партитуру, що є доволі складним заняттям для людей, які не є музикантами. Однак, завдяки орф-підходу нам це вдалося через короткий проміжок часу. Основою музикування тоді була запропонована Настею мелодія пісні її бабці “Райські ябка”, для виконання якої Віра розподілила учасників за групами орф-інструментів і показала, як і коли кожна група має виконувати свою частину.
На заключній зустрічі програми із спільнотою Вірина практика “хмаринка”, відповідно до своєї назви дійсно наповнила всіх легкістю, а крім того, також спокоєм та любов’ю один до одного. Це була ще одна дія, в якій брали участь всі присутні. Одна частина групи тримала і розгойдувала плівку-хмаринку, інша – музикувала на орф-інструментах, а третя група лежала на спині та споглядала хмаринку над собою і слухала імпровізоване музикування. Кожен учасник сам відчував, коли хоче лежати, музикувати або утримувати хмаринку.
Під кінець нашого спільного місяця одна з старших учасниць поділилась, що на таку програму вона “чекала все своє життя”, а інша із сумним гумором підсумувала “ви нас “приручили”, і як тепер бути після програми?”.
Як бути групі дорослих людей, які потребують часу для себе без прямої цілі здобути корисні навички? Чи без амбіції створити мистецькі твори? Однак, неодмінно набуваючи навички відкритості та прийняття у колі різноманітності, та однозначно створюючи спільні музичні композиції чи перформанси, проживаючи трансформуючі досвіди. Крок за кроком ми “розпаковували” не лише звук, а і нові питання та напрямки для подальшої роботи.
Інклюзія в професійній співпраці
Наскрізною лінією інклюзивності в програмі резиденції була професійна співпраця з художниками з синдромом Дауна Олександром Стешенко та Анною Сапон із студії “ательєнормально”. Для нас всіх це була особлива співпраця, свого роду “пілот”, який прокладає шлях майбутнім схожим проєктам професійних співпраць з ненормотиповими людьми та спільнотами через мистецтво. Досі художники з синдромом Дауна не були резидентами чи резидентками Платформи Magic Carpets, цінностями якої є різноманітність та інклюзія, тому розширення досвіду Платформи і формування знань щодо таких співпраць, були важливим аспектом для команди Фабрики повидла, а також для студії “ательєнормально”. Також це була нагода побудувати взаємодію, перебуваючи в інших ролях. Для Олександра і Анни це були в першу чергу ролі резидента і резидентки, художників, які могли ділитися з колегами-митцями поза “ательєнормально” своїми художніми практиками, на відміну від звичних їм ролей митців, які працюють кожен в своєму полі із сталим колом колег. Ми планували, що Анна та Олександр зможуть залучити спільноту до спільнотворення і шукали способи, як це втілити. Головним чинником, який уможливлював втілення такої співпраці, і в першу чергу фізичний приїзд Анни та Олександра на резиденцію Magic Carpets з Києва у Львів, була відкритість резидента-асистента та резидента-художника-куратора Станіслава Туріни, який вже кілька років співпрацює із Анною та Олександром в студії “ательєнормально”. Наближаючись до розуміння потреб людей з синдромом Дауна, можна сказати, що проживання у Львові на резиденції – це також вклад у їхні навички самостійного проживання, перебування поза домом у незвичний час доби та знайомство з новими людьми, формування дружніх та професійних мереж.
Попри щире бажання співпрацювати та вибудовувати горизонтальні взаємозв’язки у мультидисциплінарному процесі резиденції, робота з колегами студії “ательєнормально” була очікувано непередбачуваною. Однак за відсутності живого попереднього досвіду, команда арт центру і всі резиденти не до кінця усвідомлювали, які складнощі можуть виникати та скільки часу необхідно для їх вирішення. Деякі складнощі, наприклад форс мажорні обставини, виявилося неможливим вирішити, а щодо інших, наприклад, проведення часу разом вживу перед активностями, ми зрозуміли уроки і в подальшому плануватимемо більше часу.
Вищезгадані складнощі значним чином впливали на неможливість сформувати фіксовану загальну програму зустрічей митців та спільноти. Відтак, ми всі здебільшого працювали з великим рівнем гнучкості та адаптивності.
Важливим етапом і водночас випробуванням, з яким зустрілись всі резиденти та команда – це усвідомлення своєї відкритості та готовності працювати на рівних з усіма колегами, щоб не допустити виключення та дискримінації. І хоч як делікатно та тонко ми намагались налаштуватись один на одного, стався парадокс. “Не готовими”, за спостереженням Стаса Туріни, виявилися ті, хто раніше мав досвід роботи з інклюзією та досвід у власних сім’ях. Випадок, який стався на одній із активностей резиденції “Розпаковуючи звук”, наявно узагальнив це спостереження.
Олександр Стешенко стояв по один бік, виконуючи завдання гри “Ехо”, і казав всім учасникам зустрічі, які згрупувалися по інший бік: “Ви робите не так”, “Навіщо ви повторюєте?”, “Ви що, не розумієте?”, “Як з вами взагалі можна працювати?”. А ми всі вигукували як ехо ці фрази йому у відповідь. Сашко, актор театру і кіно, людина з синдромом Дауна, не грав, а цілком серйозно звертався до всіх учасників. Він несвідомо озвучив внутрішні питання і перестороги, які нормотипові люди ставлять собі в інклюзивній роботі. У цей момент ми помінялися місцями у своїх життєвих ролях, поглянули крізь іншу оптику, і на кілька секунд усвідомили досвід ненормотипових людей. Це був важливий обмін. “We realized the problem did not exist with people with disabilities. The problem existed with people that didn’t have disabilities.” – цитата з документального фільму “Crip Camp”, яка зі слів Стаса Туріни, дещо пояснювала наш час від часу розгублений стан.
Цей стан ще більше спонукав нас продовжувати міркувати про професійну співпрацю резидентів з митцями “ательєнормально”, а також про співдію із спільнотою, враховуючи обмеження і можливості.
Великим спільним досягненням було знайти формат для повноцінного представлення режисерсько-акторських практик Олександра, митця студії “ательєнормально”. На одній із зустрічей ми всі – митці та мисткині, спільнота і команда – стали акторами Сашкового сценарію “Піратська Саха”, яку ми зіграли без репетицій у вигляді мюзиклу. У колаборації Сашка та Віри органічно поєднались акторська гра непрофесійних акторів із елементарним музикуванням за орф-підходом. В залежності від типу ролі за сценарієм Сашка, Віра запропонувала види музичних інструментів, якими актори доповнювали свій вербальний виступ. Сашко пояснював кожному, як має поводитись той, чи інший персонаж п’єси і спонукав кожного до проявлення власної грайливості та випробування меж серйозності. Одна з учасниць потім ділилась, що вона не розважалась так з часів школи. Це було захоплююче за спостереженнями усіх. Здається, ми всі, “пірати-колеги”, пережили катарсичний трансформуючий досвід на тому “піратському кораблі у морі”.
Хоча нам не вистачило часу і зусиль, щоб знайти формат для практик Анни Сапон, яка приїхала на два тижні резиденції після від’їзду Сашка, однак те, як легко Аня влилась у спільну роботу групи показувало прогрес у попередній роботі митців із спільнотою. Під час резиденції Аня написала кілька текстів. Знайомство з новими людьми і обставинами у Львові дало поштовх до художніх робіт Ані, які вона створила після повернення з резиденції. Під час завершальної активності програми резиденції “Розпаковуючи звук” ми всі зазначали себе у вигляді якоїсь істоти чи явища на спільному малюнку-дереві. Тоді саме Анна зобразила на малюнку відсутніх у той день колег з “ательєнормально” – Сашка Стешенка, Стаса Туріну та Катю Лібкінд, не приховуючи свою потребу в друзях і колегах та фіксуючи цілісність, документуючи спільність.
Ми не можемо змінити того, що Аня та Сашко народилися із синдромом Дауна, але ми точно можемо створювати умови, в яких різноманітні досвіди зустрічаються, де різні люди діляться і навчаються один в одного.
Практики залучення у мистецько-спільнотних проєктах можуть мати непередбачуваний глибинний вплив. Проте, коли такий вплив відбувається, його важко не помітити, бо він виглядає так: з радістю помінятися місцями, щоб інша людина, яка дивилась на “хмаринку” стоячи, побачила хмаринку лежачи на спині і відчула спокій і затишок, які щойно відчула ти сама; не пропускати зустріч із групою через приїзд доньки-підлітка, а прийти разом з нею, бо час, місце і група цінні і до них хочеться долучити і дитину; або на малюнку, де всі учасники зазначають себе, намалювати тих, хто сьогодні не зміг прийти на зустріч, і так задокументувати присутність всіх в одному просторі; або включити відеодзвінок на великий екран і заповнити простір людиною, яка в цей момент за сотні кілометрів звідси, і так знайти спосіб опинитися разом в одному часі і в одному потоці.
На резиденції “Розпаковуючи звук” ми зверталися до мистецьких та технічних засобів, щоб бути більш уважними, краще розуміти себе та інших, щоб ділитися важливим і перебувати у спільному контексті, щоб моделювати кращі світи.
Воркшоп для професійної аудиторії
Паралельною роботою в межах резиденції “Розпаковуючи звук” було розпрацювання і проведення дводенного воркшопу для тих, хто хотів познайомитися з учасницькими практиками у мистецтві. Воркшоп мав назву “Як ми разом”, так само, як і наша попередня мистецько-спільнотна резиденція Magic Carpets у 2022-му році. Під такою назвою ми продовжували розмову про те, як можна ділитися досвідом та знаннями практик залучення. Під час воркшопу ми презентували книгу-методологію “Як ми разом”, яку було написано на основі напрацювань резиденції “Як ми разом”. Крім того, назва “Як ми разом” тепер включає цілий напрямок мистецько-спільнотної діяльності в нашій інституції.
Ведучими воркшопу були запрошені митці резиденцій 2022-го та 2023-го років: Юрій Кручак та Юлія Костерєва (ГО “OpenPlace”), Віра Ібрямова-Сиворакша, Анастасія Войтюк, Станіслав Туріна. Всі разом ми напрацювали програму і послідовність активностей воркшопу. Ідея воркшопу була в тому, щоб митці (резиденти Magic Carpets), які давно працюють із спільнотами, на практичних прикладах залучили учасників воркшопу до активностей, а потім в сесіях обговорення поділилися думками і задали питання.
Воркшоп був добре сприйнятий і виявився дуже на часі. Водночас, ми отримали багато запитів стосовно теоретичних знань у цій сфері, зокрема щодо термінології, а також обміну думками та обговорень стану сфери та підходів. І оскільки під час “Розпаковуючи звук” ми з митцями вже планували серію розмов-дискусій, щоб більше розумітися у темі партисипативності та інклюзії у мистецтві, наприкінці резиденції виникла ідея створити серію тематичних подкастів. У розмовах візьмуть участь митці Magic Carpets, які були резидентами Jam Factory Art Center, а також плануємо запрошувати співрозмовників із дотичних сфер, представників спільноти тощо. Ідея подкастів виникла в першу чергу з потреби обговорювати та ділитися досвідом, документувати та структурувати знання, розвивати сферу учасницьких практик, називати імена та інституції, які працюють у сфері, розширювати коло дієвців.
Тож, історія продовжується.
Дати резиденції: 24 липня – 20 серпня 2023
Митці: Віра Ібрямова-Сиворакша, Анастасія Войтюк, Станіслав Туріна, Анна Сапон, Олександр Стешенко
Спільнота: жителі району Підзамче, Львів
Місце: Jam Factory Art Center, Львів, Україна
Кураторськи текст: Анна Гайдай