Наталія Лісова

Історія мисткині

Як представниця центральної частини України, я не маю досвіду війни на Сході країни, але за рік до подій у лютому неодноразово уві сні бачила пожежі та вибухи. У листопаді 2021 р. закралася думка про можливий наступ з Білорусі після штурму мігрантів з Ірану та Пакистану на прикордонних територіях.

За кілька тижнів до повномасштабного вторгнення 2022 р. у соціальних мережах друзі почали демонструвати свої тривожні валізки, ті, хто закордоном, пропонували переїжджати до них, надсилали новини з датами неминучого вторгнення, батьки були занепокоєні, а найближчі глузували з прогнозів. 

Ніхто не повірив в те, що за кілька днів до вторгнення о 3:00 год. ночі я прокинулася від звуків вибухів. Спочатку подумала, що для київського Подолу то звична ситуація запускати салюти, коли заманеться. Тоді вийшла на балкон переконатися в цьому, але спалахів не було, а глухе бахкання на відстанні тривало пів години. Тому, коли на світанку 24 лютого почула ті самі звуки, зрозуміла, що почалося. Дуже боліла голова від ковіду, і вирішила виспатися поки можливо, але через годину в нашому гуртожитку зчинилася паніка, а за вікнами було чутно тарахкання коліщат валізок. Люди покидали свої домівки, та за дві години ті самі люди затархакали валізками у зворотньому напрямку, що вказувало на вокзальний колапс. Зажадалося спокою, панікувати не хотілося, бо не допоможе. 

О 9:00 год. ранку онлайн-заняття з філософії (був 1-й рік аспірантури). Підключилася: професор на місці, решта групи відсутні. Згодом преконалася, що з родиною та друзями все гаразд. Увечері ті студенти та працівники, які були не в змозі виїхати, залишилися у підвалі. Сиділи, дослухалися, голова лускала від болю, пішла кров з носа, перші дні минули ніби у трансі.

Через деякий час адаптувалися, згуртувалися, забезпечили себе ліками, водою та їжею, перевірили аварійні виходи, спали по кілька годин на добу, решту часу витрачали на прегляд новин. Відтоді маю тривожний рюкзак та 90 Псалом, який роздрукувала нам усім для читання в підвалі у найспекотніші години. 

Як людина творча маю схильність до фіксації моментів життя у світлинах та скетчах. Хотілося зберегти той момент як переломний, але рука не підіймалася робити фото. Здавалося, це буде наруга над беззахисними, ні в чому невинними людьми. Було боляче дивитися на сплячих на холодній підлозі підвалу, що гарантувало відносну безпеку. Водночас важко усвідомити, що це відбувається з нами в ХХІ ст., у нашій розвинутій, з багатогранною культурою країні. 

Тихенько, не порушивши їх короткотривалого сну, мій олівець закарбував на аркушах паперу сплячих студентів, вахтерів, бухгалтерів та прибиральниць. Думала, як складеться їх подальша доля, що чекає на нас усіх, сподівалася на людяність світу, і що все минеться за кілька днів. Іноді здавалося це назавжди або то лише нічний кошмар, але ти прокидаєшся і знову реальність: знайомі й друзі в небезпеці та гинуть ледь не щодня, а ти живеш.

Через тиждень намагалася робити справи з минулого життя, одночасно допомагала друзям, долучилася до пошиву вийськової амуніції та ін. Та от мені запропонували експонувати скетчі закордоном на підтримку постраждалих та ЗСУ. Потім були пропозиції участі у мистецьких резеденціях в Європі. Все це здавалося блюзнірством, допоки друзі не пояснили, що обов’язок художника нести правду у світ. Роботи надала, але й досі не можу покинути рідну землю задля участі у резиденціях, є острах не повернутися на Батьківщину. «Гарячого» досвіду не маю, «прильоти» були в кількох стах метрів від нас, залишивши в пам’яті лише гострий звук удару, вібрації й тремтіння вікон. Не маю від чого тікати, але маю що втрачати – це близкі люди та рідні моєму серцю місця. Без своєї землі я ніщо, як дерево без коріння. 

Дякувати, що за місяць в Академії відновили навчальний процес. Було складно, але це створило ілюзію нормального життя. Київ розквітнув, до України завітало літо. Діти преселенців потребували реабілітації та адаптації до нових локацій. З цією метою в Чернівцях, Івано-Франківську та Львові було проведено ряд освітніх заходів, де я мала щастя провести заняття з лендарту й перформансу та виїхати за межі столиці. Було важко слухати розповіді про війну з дитячих вуст, дивитися як п’ятирічна малеча створює з листя та жолудів арт-об’єкти – мобільні будиночки, які можна перенести у безпечне місце. Тоді усвідомила як багато я маю порівняно з ними: рідних, друзів, домівку, мрії та віру. Виникла потреба ненав’язливо закарбувати маленькі радощі буття, години життя, зустрічі, рідні місця, красу навколишнього простору. Так народився мистецький проєкт-архів Indifferent space, коли Безучасний, Байдужий простір, не зважаючи ні на що, продовжує жити своїм споконвічним життям у ледь впізнаванах чорно-білих обрисах, фіксуючи присмак власних цінностей. Ось так, відсутність реалізації в мистецтві довкілля, за неможливості проведення лендарт симпозіумів через загрозу ракетного удару, сублімувала себе у станковому мистецтві, що стало незамінним антидепресантом. Подібна тенденція торкулася більшості українських митців та діячів культури. Як результат, маємо надзвичайно потужну хвилю творчої активності, масштаб якої вражає, оскільки в найскладніші історичні моменти нація звертається до культури предків, намагається ідентифікувати себе, знайти опору та сили подолати випробування, підняти національну свідомість та збудувати міцний культурний пласт для наступних поколінь.

Майбутнє сьогодні захмарне, але має право бути.

UP