#5 ЯК МИ РАЗОМ. Яка роль інституцій в учасницьких практиках // Юлія Костерєва, Анна Гайдай, Євгенія Нестерович

[00:00:03] – [00:01:08]. Антон Ткачук: Вітаємо на подкасті «Як Ми Разом». Тут ми розповідаємо про учасницькі практики в мистецтві. Нині вони набули нового значення — і допомагають будувати громадянське суспільство. У серії епізодів модераторка та ведуча Євгенія Нестерович разом із митцями та мисткинями розбираються, що таке партисипативні практики, які виклики стоять перед тими, хто хоче працювати із залученням спільнот, а також означують термінологію, якою користуються практики у цій сфері. Команда артцентру Фабрика Повидла ділиться знаннями, що допоможуть заохотити митців та мисткинь використовувати напрям учасницьких практик.
У цьому епізоді ми розглянемо, для чого потрібна інституція саме партисипативному мистецтву, якою є відмінність сольної взаємодії художника та спільноти і взаємодії інституції та спільноти. І поговоримо про спільнототворення. Співрозмовницями є Юлія Костерєва, Анна Гайдай та Євгенія Нестерович.
[00:01:25] – [00:01:37]. Є. Н.: Добрий день. Сьогодні з нами в розмові художниця, кураторка Юлія Костерєва й кураторка Анна Гайдай. Вітаю!
[00:01:38] – [00:01:38]. Ю. К.: Вітаю.
[00:01:38] – [00:01:39]. А. Г.: Привіт.
[00:01:40] – [00:01:58]. Є. Н.: І ми розпочнемо, як завжди, із представлення. Я запрошую наших співрозмовниць сказати кілька слів про себе і про те, як у їхньому житті, у їхній творчій та кураторській практиці з’явилося партисипативне мистецтво. Юлю.
[00:01:59] – [00:03:43]. Ю. К.: Мене звати Юлія Костерєва, я художниця-кураторка та співорганізаторка міждисциплінарної платформи Open Place — «Відкритий Простір». Як у моєму житті з’явилися партисипативні практики? Я думаю, це було природно — з мого переосмислення себе як художниці насамперед, а потім і через відсутність відповідної інституції. І для таких практик ми з Юрієм Кручаком почали розвивати Open Place — як таку інституцію, якою, на нашу думку, вона мала б бути, щоби працювати з учасницькими практиками. Тобто ми почали створювати для себе і контекст. Так відбулося певне роздвоєння особистості — між художницею й організаторкою інституції. В принципі партисипативні практики вбирають у себе все, що мені подобається і що мене надихає. Це співпраця та пряма взаємодія з людьми, мислення про те, як можна створити безпечний простір для багатьох людей і для себе та розвивати в собі якості, котрі вважаю важливими, як-от емпатія, відчуття іншого, а водночас відчуття себе. Партисипативні практики — щось дуже природне для мене і як для людини, і як для художниці.
[00:03:44] – [00:03:47]. Є. Н.: Дякую. Аню, тобі слово.
[00:03:48] – [00:05:07]. А. Г.: Мені хочеться підписатися під думками Юлі й стосовно себе. Мене звати Анна Гайдай, із 2020 року я працюю в артцентрі Фабрика Повидла як кураторка проєктів, націлених на взаємодію спільноти. Маю попередній досвід роботи із групами людей, але це стосувалося розвитку фотографічної спільноти в Києві та в Україні загалом. Коли я почала працювати на Фабриці Повидла, взаємодія з людьми і власні трансформації стали для мене дуже відчутними й важливими. І коли я бачила, як почуваюся, як можна бути разом і робити щось цікаве, корисне, просто бути, для мене це стало тим напрямом, в якому я захотіла залишатися та розвиватися. До мене дуже багато всього приходить від митців, які працюють, співпрацюють в таких проєктах із Фабрикою Повидла, але теж і від людей, котрі беруть участь у цих практиках, від спільноти.
[00:05:07] – [00:05:38]. Є. Н.: У цьому подкасті вперше у нас обидві співрозмовниці мають довгострокову дотичність, афіліацію з конкретними інституціями. Й Open Place, і Фабрика Повидла націлені на спільното-орієнтовані взаємодії. І я б хотіла почати, напевно, з теми інституційності. Юля говорила про те, що не було інституції — і тому її довелося створювати. А для чого потрібна інституція партисипативному мистецтву?
[00:05:39] – [00:09:26]. Ю. К.: У нашому випадку передовсім, як мені здається, інституція важлива як місце певної акумуляції знань і процесів, як точка ствердження, що такі практики існують і що вони важливі більше ніж для однієї людини. Тобто для ствердження існування таких практик, запам’ятовування їх. І як я вже сказала, випрацювання певного контексту, бо контекст дуже важливий: ти не можеш існувати у вакуумі, тобі потрібно розуміти, що в тебе є однодумці, — й інституція допомагає будувати зв’язки. І, скажімо так, сприяє легітимації того, що ти робиш, дає розуміння іншим людям, з якими спілкуєшся, що для тебе це важливо і що ти плануєш займатися цим довго. Адже, заявляючи, що ти будуєш інституцію, ти береш на себе відповідальність — власне, відповідати за свої слова вчинками. І так, з одного боку, це зміцнює довіру до групи людей, яка називає себе інституцією або перформує, тестує її. А з іншого — це й відповідальність, що веде до певного комплексу дій, як-от формулювання своїх цілей, завдань та програмної діяльності. Тобто ти маєш розуміти, що робиш, для чого.
Також у програмній діяльності (принаймні в нашому випадку) не може бути так, щоб відразу все було гладко й без помилок, тому треба бути гнучким — і змінювати програмну діяльність чи думати над методологіями, тим, як їх покращити, модифікувати, аби вони досягали цілей, які ти ставив.
І у випадку Open Place ми починали з дослідження. Частина діяльності нашої платформи — це дослідження подібних інституцій по всьому світі. Адже, знову ж таки, ти не можеш діяти у вакуумі, тобі треба розуміти — не для того, аби калькувати, а щоби означити для себе точки, навколо яких або про які ти можеш думати, з якими можеш погоджуватися чи не погоджуватися. І ще вивчати певні теоретичні тексти, щоби принаймні бути в змозі відповісти на критичні запитання ззовні, бути підготовленим. Усе це дає тобі можливість не тільки на емоційному, а ще й на інтелектуальному рівні відповідати статусу інституції.
[00:09:34] – [00:11:38]. А. Г.: Я хотіла б додати. Все, що сказала Юля, дійсно стосується роботи інституції. І про довіру. Вона може краще сформуватися завдяки людям, які співпрацюють з інституцією на професіональному рівні або долучаються до проєктів, взаємодій, коли є певна тяглість, постійна присутність чи в регіоні, чи в районі, чи загалом у просторі, коли ці знання збираються й ці практики накопичуються, є уже певний відгук за попередній період. То, власне, довіра дуже важлива і може стосуватися якраз не тільки однієї людини, скажімо, художника, який працює навіть постійно, а групи людей та команди. Адже в інституціях це радше командна робота, і не тільки одна чи дві людини, які працюють в певному напрямі, несуть відповідальність та довіру — йдеться про довіру до інституції. Є й інший аспект — сталість діяльності: вона можлива, коли інституція з року в рік стає спроможнішою або постійно робить кроки разом із художниками, спільнотами. Тоді є розуміння: «Ага, ви робили це минулого року ось так із такими-от людьми, то, звісно, ми з вами хочемо це робити й наступного». Тобто це процес, який може повторюватися. Для самої інституції це, як окреслила Юля, накопичення знань і певне професійне зростанням. Тому йдеться про посилення сталості.
[00:11:39] – [00:12:14]. Є. Н.: Ми говоримо зараз про інституцію як про групу людей, об’єднаних рамкою програмної діяльності, розумінням цілей, потреб, мети. Але також розуміємо, що навколо інституції, групи художників, кураторів формується певна аудиторія, спільнота. Як ви бачите цю спільноту? І, власне, якою є відмінність у взаємодії художника сольно та спільноти й інституції та спільноти? Чи тут по-іншому будуються зв’язки?
[00:12:15] – [00:15:13]. А. Г.: Я можу сказати про те, що спостерігаю в артцентрі Фабрика Повидла і як у нас це змінюється. Як я вже казала, я там із 2020 року, але сама інституція раніше, на два роки, почала працювати із художниками та підзамчанами [мешканцями] в районі, де вона розташована. І я думаю, що з року в рік у нас від команди залучається більше людей: команда росте і, наприклад, хтось із комунікаційного відділу, хтось із подієвців або наші фотографи чи відеографи стають частиною цього процесу. Так, своєю хвилею партисипативні практики, спрямовані на участь спільноти, захоплюють й інших людей, які опиняється в просторі. Уникнути цього неможливо, інакше процес буде нерівний, трохи рваний; увага втікатиме, якщо в цих практиках хтось є не співучасником, а спостерігачем, скажімо, сидить і тільки дивиться — ми стараємося уникати таких ситуацій. І попереджаємо учасників та колег: «Ми будемо мати такий-от процес — за можливості, будь ласка, долучайтеся!». Вже кілька років це працює дуже добре. Бачимо, що всі, хто доєднується, теж відчувають на собі зміни. Робота лишається для них роботою, але є й підзарядка від спільного енергетичного поля, що дуже цінно. Тож гадаю, коли є інституція, долучається більше людей. Це, звісно, треба враховувати, бо воно може впливати на динаміку процесу. Так, коли ми, наприклад, працюємо з групами, то визначаємо прийнятну кількість людей, щоб усім було комфортно. І оскільки ми вже більша організація, в нас більша команда, ми корелюємо, скільки людей можна запросити, щоби всім було добре і всім вистачило уваги та проявлення. Хоча це й практики залучення і ми багато робимо разом, але водночас є фокуси уваги, коли люди проявляються самостійно. Аби дійсно вистачило часу і простору, треба бути уважними до того, скільки нас там є та хто ми є.
[00:15:14] – [00:15:21]. Є. Н.: Юлю, як формується спільнота навколо Open Рlace? Як Ви її формували, і як вона зараз виглядає?
[00:15:22] – [00:19:38]. Ю. К.: Треба сказати, що Open Рlace — це була (і надалі певною мірою продовжує бути) інституція без фізичного простору. Тобто наш простір — це наш вебсайт, де ми збираємо інформацію, та соціальні мережі. Тому протягом тривалого часу наша стратегія була в тому, що ми співпрацювали з іншими інституціями в Україні навколо спільно визначених тем і за партисипативними стратегіями, які ми пропонували. Тож якщо говоримо про спільноту, можна сказати, що існування цього ресурсу — сайту організації — допомагало інформувати зацікавлених про наше існування, програми. Ми дуже часто використовуємо опен-коли — так люди можуть взяти участь у проєктах, які ми реалізуємо. Ще там є обсяг інформації, пов’язаний із дослідженням. Тож це переважно ресурс для більш-менш професіональної аудиторії, тобто для художників, діячів культури, які цікавляться такими стратегіями й видами діяльності. Ми, до речі, знаємо, що певний час наш сайт був ресурсом і для іноземних дослідників, які вивчали партисипативні практики, тобто маємо підтвердження, що він працює у такий спосіб.
А коли йдеться про спільноту як людей, котрі включаються у процеси, то щоразу це швидше спільнототворення… Тобто це інституція, що формується не навколо місця, а навколо певної ідеї. І вона завжди, можна сказати, перезбирається. Це така мандрівна, нефізична структура, яка щоразу збирається в новому місці та збирає навколо себе людей або спільноту. У зв’язку з цим ми теж працювали над стратегіями, як це може відбуватися. Починали з інтервенцій у публічний простір, коли інституція оприявнює себе через якусь перформативну дію у просторі, що дає платформу для інших людей бути там і приєднатися. А потім, як я сказала, ми перепланували або перепридумали те, що можемо співпрацювати з інституціями в Україні, знаходячи спільні інтереси, погоджуючи спільні стратегії. Тоді з цими інституціями в різних містах ми стаємо партнерами та домовляємося про програму. І так починаємо працювати з місцевими спільнотами.
[00:19:45] – [00:25:08]. А. Г.: Я б хотіла розказати, як на Фабриці Повидла відбувається робота зі спільнотою. Коли я почала працювати, у нас також не було співпраці зі сталою групою. І до тих резиденцій, на які до нас приїжджали митці, ми так само, як-от Юля розповіла, збирали групи людей, котрі на період цієї взаємодії ставали ближчою спільнотою. Я не можу впевнено сказати, що цей процес для них продовжився: ми не відслідковували, наскільки ці люди потім можуть збиратися чи комунікувати, чи є в них певні інтереси, з якими вони [разом] йдуть далі (ми молода інституція, тільки почали рух у цьому напрямі, ще не маємо відповідних і досвіду, і ресурсу, і спроможності; у нас з цим поки що працює невеличка команда). Але це те, куди ми хочемо рухатися, — вибудовувати довші, глибші зв’язки і залишатися [зі спільнотами] на сталому контакті. Тому у нас так само це спільнототворення відбувається під час об’єднання навколо певної концепції чи ідеї, з якою маємо справу.
Ми часто працювали з підзамчанами, із групами людей, які живуть в районі Фабрики Повидла. І оскільки там зараз відбуваються дуже швидкі зміни, можливо, проявляться процеси, пов’язані з джентрифікацією, для нашої інституції важливо було бути більш відкритою та зрозумілою, бути такою, що є в контакті і де ми можемо говорити про важливі одне для одного речі. Так із року в рік вибудовувалися ідеї, з якими ми працюємо. Коли взаємодіяли, наприклад, з підлітками, йшлося про певні трансформації всередині себе: як можна бути тим, хто спочатку усвідомлює себе, тоді — себе у групі, а потім може проявлятися у своєму районі; що вони можуть робити в районі, як можуть користуватися певними інфраструктурними об’єктами там і не боятися, що хтось скаже, що так не можна. Цього [2023-го] року ми працювали із людьми від 18-ти, це була змішана група — ті, які живуть в районі Підзамча давно і які приїхали сюди через війну. Було важливо, щоби люди, котрі давно мешкають в районі, і всі ми бачили, що є певні зміни і що ми ці зміни приймаємо: як ми з цим працюємо, що ми проявляємо у новій групі, як вибудовуємо нові контакти. Тож я думаю, що тепер, після кількох років роботи в напрямі мистецьких практик зі спільнотами, в артцентрі Фабрика Повидла є певне бачення, як можна потроху налагоджувати сталіші зв’язки — не рухатися тільки від проєкту до проєкту, а все-таки, маючи певні контакти, не переривати їх, а підтримувати. І важливо, що тоді треба менше зусиль для творення контактів: як інституція, як команда ви вже маєте певні попередні досвіди й історії, якими ділилися, і тоді формуються здоровіші сусідські зв’язки.
Поки що ми більше працювали у Львові, з людьми, які живуть у Львові або власне на Підзамчі. Але в нас є співпраці з різними інституціями в інших містах, тож, ймовірно, можуть бути поїздки, візити чи обміни із ними. І оскільки Magic Carpets — платформа, що об’єднує вже 15 організацій, європейських і неєвропейських, то наша співпраця виходить за межі України. Так, наприклад, цього [2023-го] року Юрій, Юля — Open Place — відвідували резиденцію в Інсбруку, і власне були номіновані Фабрикою Повидла. Фактично взаємодія розростається в такий спосіб, що обмін досвідом, знаннями, цінностями поширюється далі. Це дуже важливо, бо те, що ми проживаємо за останні роки, те, як художники, інституції працюють із партисипативними практиками в Україні, дуже цінне й унікальне, аби ним ділитися.
[00:25:09] – [00:25:58]. Є. Н.: Я хочу більше поговорити про спільнототворення, бо маю відчуття, що в рамках кожного з проєктів воно відбувається ніби наново. Через опен-коли, через відкрите запрошення аудиторії команда в певний спосіб дизайнує спільноту, яку запрошує до співучасті у проєкті.
Розкажіть про вашу логіку, коли відбувається процес моделювання спільноти, адже фактично від цього великою мірою залежить, як плинутиме процес. І поділіться трохи, як міркуєте всередині команди у процесі дизайну спільноти, з якою відбуватиметься взаємодія.
[00:25:59] – [00:26:00]. А. Г.: Юлю, хочеш почати?
[00:26:01] – [00:31:13]. Ю. К.: Я поки що намагаюся скласти струнку картину. Але найголовніше так чи інакше (думаю, чи це гарне слово) — формування пропозиції. Тобто наша стратегія така, що ми намагаємося сформулювати пропозицію, яка була б, звучала б як відкрита (коли ми щось формулюємо, то дуже часто це постає як запитання, не як відповіді). Тобто на етапі формулювання пропозиції спільноті, людям основна мета — зробити так, щоби вони розуміли, що для них є місце в цій пропозиції. А для цього треба добре розуміти місцеві (якщо ми говоримо про роботу в різних місцях) особливості, певною мірою цінності, на які там орієнтуються. Адже пропозиція зазвичай формулюється на половині шляху — від того, що ти не розумієш, що люди можуть очікувати, до твоїх бажань. Тобто кожен має зробити пів кроку назустріч, вступити в цей відкритий простір, який для спільноти, мабуть, виглядає так, що є певне очікування від події або серії подій. Але є й, скажімо так, певна активна дія стосовно виходу із зони знання, тобто вони мають розуміти, що готові для чогось незвичного, нового. І ми як інституція або як ті, хто формує цю пропозицію, теж виходимо з усвідомлення, що в нас є певні очікування, ідеї, цілі, але вони завжди готові до змін. Що означає бути готовими до змін? Передбачати в плані час і можливість, коли ці зміни будуть прийняті. Скажімо, якщо це довгострокова співпраця, [слід] запланувати час і місце для висловлювань, результатом яких буде зміна плану, стратегії. Тобто не просто ментально бути готовими, а планувати простір, де ці зміни можуть відбутися, дати можливість всім сторонам висловитися і спільно прийняти рішення, як ми рухаємося далі. Але це розуміння було не відразу, а з’явилося поступово. Бо спочатку здається, що треба якомога краще все спланувати, придумати і йти за планом — і це приведе до гарантованого результату. Але це може бути результат для однієї сторони, а не для всіх.
І ще одне із завдань, яке ми ставимо перед собою, — щоби за результатами події або циклу подій не те щоби всі залишилися задоволеними, але щоби було відчуття повної реалізації, просування, відчуття, що кожен міг щось додати, включитися, висловитися. Тому дуже важливий, можливо, банальний зв’язок між партисипативними практиками та комунікативною стратегією, спілкуванням… У горизонтальній організації взаємин це легко сказати — і складно зробити. Тому ти постійно рухаєшся в такій динаміці: усвідомлення — зміни — рефлексія. Тобто це досить гнучкий процес, частина з якого фіксується як щось успішне і переноситься в майбутні практики, проєкти, програми, а щось — відкидається.
[00:31:20] – [00:35:52]. А. Г.: Як тільки я долучилася до проєктів Magic Carpets, де попередньо вже були напрацьовані і певна термінологія, і опис цінностей, я ретельно вивчала все це. Для мене було важливо дізнатися в описі цінностей Magic Carpets, що потреби спільноти є першочергові. І тому ми як інституція маємо зрозуміти ці потреби, зробити певні кроки, щоби їх дослідити. Власне, на Фабриці Повидла ми теж рухалися цим шляхом — розуміння потреб тих людей, яких ми хочемо запросити. Але також, думаю, на початках ми радше ставили завдання інституції як такі, що мають бути якось проявлені. Наприклад, що нам важливо в районі Підзамче бути зрозумілими, відкритими і мати добросусідство, тому ми хотіли б попрацювати із групою людей. І коли ми їх запросимо, то які їхні потреби ми хотіли б задовольнити або почути, чи як спробувати зробити з ними таку співпрацю, в якій для них наприкінці щось змінилось би на краще? Власне, з цих потреб ми виходимо щоразу. І коли я міркую над ідеєю чи концепцією того, з чим ми працюватимемо, то мушу поєднувати [з цими потребами] те, що цікаве для інституції. Наприклад, історії підзамчан, записані раніше, цікаві для місцевих мешканців, а нам [Фабриці Повидла], що перебуваємо в цьому географічному просторі, хочеться більше знати про район; щоб це було задокументовано, проговорено. А з іншого боку, прагнемо, щоб і люди, які проживають там, більше знали про це місце і пишалися тою складною історією. Власне, далі щодо цих проєктів, над якими я міркую, попередньо формулюю певну ідею чи тему, відбувається велика робота із залученими художниками. І тут важливо залишати простір для спільного пропрацювання, як ми йдемо у відповідному керунку. Якщо, наприклад, моя частина — сформулювати певні цілі (що би хотілося змінити, які можуть бути потреби?), то разом з художниками ми думаємо про дизайн програми на той період часу, на який можемо вийти у взаємодію, — щоб вона була адекватна, відкрита, щоб люди хотіли доєднатися. Зазвичай ми оголошуємо опен-коли, аби розповісти про програми, в яких люди можуть взяти участь. Але мені цікаво рухатися в той бік, щоби разом зі спільнотою дизайнувати пропозиції, які вже могли б бути на етапі створення ідеї чи дослідження потреб, і щоби не тільки ми як інституції, художники, як ті, котрі мають певний досвід, формулювали те, з чим ідемо до людей або на що вони погоджуються до нас прийти. Коли вже є стала й тривала робота з групою людей, то, як на мене, було б дуже корисно і здорово для всіх розпрацьовувати програми разом із представниками спільноти. Ми ще так не працювали. Знаю, що деякі колеги із Magic Carpets це роблять, і такий досвід мені цікавий для нашої інституції.
[00:35:53] – [00:35:55]. Є. Н.: А як це виглядає на практиці?
[00:35:56] – [00:42:17]. А. Г.: Коли інституція працює довший період, то, як ми говорили попередньо, випрацьовується довіра й присутність у певному місці (чи це інституція, що подорожує, чи стала) — і люди розуміють, що вони знову можуть долучатися. Є момент, коли ми знову приходимо і кажемо: «А робімо це разом». І нам відповідають: «Ми вас знаємо. Так, робімо. У нас є ось такі інтереси». І ми тоді говоримо… Тобто це наступний рівень, і щоб туди потрапити, потрібен час і, як на мене, позапроєктні зустрічі, спільне проведення часу, спільний час і місце, де ми можемо просто, скажімо, поговорити про погоду, попити чаю. Це не робиться в межах певної концепції чи ідеї, як у проєкті, а це просто зустрічі.
Додам, що за роки, впродовж яких я на Фабриці Повидла, ми працювали як в інституції, так і в публічному просторі — і тут теж є куди розвиватися. Якщо говорити про те, щоб людям було комфортно взаємодіяти, то інституція мусить виходити за свої межі. Ми можемо думати про певні спільні місця поблизу, де можна проводити час. Так, мені здається, між нами краще досягається рівність, і є не тільки пропозиція, а й те, як ми разом як сусіди розвиваємо чи певні ділянки в місті, чи занедбаний парк, чи робимо певне місце публічним, громадським через свою увагу, свою присутність.
Спостерігаю, як від початку повномасштабного вторгнення змінився мій підхід у розробці [учасницьких] проєктів, мистецько-орієнтованих резиденцій. Якщо раніше, я вже згадувала, це було переважно поєднання інтересу інституції та потреб спільноти, то тепер [2023-го] і минулого року [2022-го], як на мене, є більше уваги до себе й більше горіння від того стану, в якому перебуваю конкретно я або мої колеги, куратори, співрозмовники чи митці. Проживаючи досвід війни в межах однієї країни як спільний, ми думаємо про те, які в нас як у людей виникають потреби. Минулого [2022-го] року ми працювали з темою відновлення зв’язків всередині сім’ї, але й між групами людей. Ми розуміємо, що через зміну місця проживання, втрату сталих зв’язків люди потребують цього. Цьогоріч [2023-го] ми так само продовжували роботу з цим підходом. Коли я розуміла, наприклад, що є певні непроговорені речі (таке не придумую і не спостерігаю, а саме відчуваю), то запитувала: «Чи це у вас так само?». І люди: «Так. У нас так само. Хочемо з цим працювати». Не впевнена, що так буде й далі, але нині, за два останні роки, було більше споглядання своїх внутрішніх станів.
І також минулого [2022-го] року були зміни в тому, що зараз це ще помітніше процесоорієнтована співдія, коли немає передбачання на початку, що ми створимо щось разом і це буде мистецький об’єкт, що ми обов’язково зробимо виставку наприкінці. Більше уваги ми приділяємо щоденним моментам, коли зустрічаємося, робимо щось разом. І те, що ми зібралися, ми тут є, ми щось відчуваємо, ми це маємо — це вже досягнутий результат.
І про те, заради чого долучаються люди. Мені відгукнулися слова Юлі і, здається, це трошки почало проговорюватися у наших попередніх розмовах з Юрієм [Кручаком] і Стасом [Туріною]: на такі практики приходять за новими знаннями. Але не йдеться про навчання, бо ці практики не формуються як тренінги чи програми. Все-таки те, що ми зараз робимо, стосується радше певних практик самодопомоги, доступних через мистецькі дії і таких, що можуть бути зроблені кожною людиною. І ми просто показуємо, як це можливо через рух, малювання, говоріння. Ці нові знання саме в тому, що ми, ймовірно, не мали таких досвідів раніше — ні в школі, ні в сім’ї. Але тепер створюємо для них простір, пробуємо нові речі. І вони приводять до певних змін — всередині себе насамперед і в групах та колективах. Тож, думаю, люди приходять за змінами, за новими знаннями, які дорівнюють змінам.
[00:42:24] – [00:45:25]. Ю. К.: Хочу відповісти на запитання, як може виглядати програмування разом зі спільнотою. Ми в Open Place вимушено (оскільки, як я сказала, ми працювали в нових контекстах) у певний момент зрозуміли, що люди, які живуть в певному місті, є експертами. Це, по-перше, допомогло змінити ієрархічну систему, коли начебто художник або організація виступає з позиції знання, яке транслюється до аудиторії. І в такому разі носіями знань є локальні спільноти, організації. На певному етапі ми випрацювали методологію, яка виглядає як воркшоп, а водночас і як неформальна зустріч. Ми намагаємося створити таку атмосферу за чаєм, кавою, печивом, але й пропонуємо конкретний інструмент. Спочатку це були картки із запитаннями, і при обговоренні та роботі з цією методологією результатом був драфт або проєкт проєкту, що може бути реалізований [присутніми] людьми спільно з іншими. Тобто ця методологія допомагала поєднати проблеми місця і людей, зрозуміти, які стратегії можна застосовувати, куди хотілось би рухатися — суто артистично або до прямих дій, активізму, скажімо. І тоді ти починаєш думати, які стратегії залучити, щоби процес розвивався у той чи інший бік. Тож на певному етапі ми розробили цю методологію у форматі воркшопу. Останнім часом він перетрансформувався у воркшоп «Спільний ландшафт», що має ту саму ідею, але трошки іншу форму: ми додали візуальності, що, як зауважила Аня, може дати людині більше можливості та часу для роботи зі собою, коли ти можеш використовувати не тільки писання і говоріння, а й певну візуально-емоційну складову. Я не знаю, чи це зрозуміло…
[00:45:25] – [00:46:59]. А. Г.: Мені зрозуміло. Я якраз хочу додати про цю візуалізацію практик — і як ви зробили це завдяки пончо… Історія пончо триває. Ця практика втілена минулого [2022-го] року на Фабриці Повидла, коли ми співпрацювали з Юрою [Кручаком] і Юлею, і вони мали справу зі «Спільним ландшафтом» через замальовування пончо [із учасниками резиденції «Як Ми Разом»]. А потім ці пончо поїхали на виставку в Мистецький арсенал. Так ці практики, як казала Юля, стають легітимними в мистецькому полі. І мені здається, дуже важливо знаходити формати, як розповідати про партисипативні практики в мистецьких інституціях, як розповідати про процес, і залишати це також у мистецькій площині. Ми не лише займаємося певною соціальною роботою, а й виходимо у взаємодію пізнання себе через мистецтво. Це важлива функція мистецтва, що залишається в цих практиках. І вона працює на те, аби і об’єднувати, і розуміти себе, і співдіяти, і мати діалог, і [формувати] довготривалі стосунки.