Вікторія Березіна

Окупація, листи, щоденник: історія художниці

ЗНАЙОМСТВО

Привіт! Так сталося, що я житель Херсона. Це моє рідне місто, Україна — це моя рідна країна! Моє місто було окуповано майже 9 місяців із початку повномасштабного вторгнення росії. За цей час херсонці пережили все: від обстрілів до тортур у підвалі. Правий берег Дніпра звільнили 11 листопада, але продовжуються щоденні масові обстріли й по сей день. Сім місяців я жила в Херсоні і відчула на собі всі «прєлєсті рускаго міра».

Мій дім знаходиться неподалік від Антонівського моста, тому упродовж усього часу ми чули і відчували все, що відбувається. Перша реакція на події це — страх та незнання як жити далі, що робити, куди бігти. Дуже гарно пам’ятаю перший день, проснулася від тривожного дзвінка. Де почула — ПОЧАЛОСЬ! Я стою на кухні й істерично набираю в баклажки воду, паралельно збираю речі у валізи, за вікном дим від вибуху. Чоловік поїхав заправляти машину, купувати їжу та намагався зняти готівку. Трохи пізніше ми вже бачили танки на мості та чули автоматні черги —  це було зовсім близько, від цього відчуття кидало в холодний піт. Я не спала дуже довго. У голові крутитися фраза: “цього не може бути”. Сидячи в бомбосховищі, я мріяла, щоб це все закінчилося якнайшвидше, про свою м’яку подушку, і щоб усі орки здохли.

У той день прийшло усвідомлення, що наш світ змінився. Він повністю перевернувся з ніг на голову. Кожен українець щось втратив у цій війні. І ми не виняток. Хтось втратив дім, хтось втратив близького друга, рідну людину, свою роботу, своє здоров’я чи спокій, але головне, що ми не втратили надію, що це скоро закінчиться. Закінчиться нашою перемогою! Ми сильні, ми не здаємося! І цьому підтвердження — наша сильна армія, наші мужні солдати, які захищають наші землі, цьому підтвердження — наші сильні духом люди, які героїчно борються кожного дня за нашу свободу!

 МОЯ ВЕЛИКА ІСТОРІЯ ПОЧАЛАСЯ ІЗ ЛИСТА З ЕСТОНІЇ

Пам’ятаю, як почалося наше листування з другом з Естонії. Це листування в майбутньому перетвориться на великий щоденник війни, який вже читають тисячі людей. З першого дня війни я висвітлюю події, які відбуваються в моєму місті та країні. Рауль один із перших написав мені та запитав: як я і моя сім’я? Він дуже переймався за нас, хоча ми бачилися лише один раз у житті.

Він галерист з міста Тарту в Естонії, його звати Рауль Орешкін. Кожного дня я писала та продовжую писати йому листи, а він перекладає та публікує їх на сайті своєї галереї «tARTu pood». На початку війни Рауль публікував мої листи в себе на сторінці Фейсбук. Але згодом ми перестали публікувати їх в соцмережах, заради моєї безпеки. Навіть коли я приїхала до Естонію, на всіх інтерв’ю я була в окулярах, тому що багато моїх рідних та друзів і далі жили в окупації.

Перші мої листи були всього на декілька абзаців. У перші дні я була на такому адреналіні, що навіть дивуюсь, що могла хоча б щось відповісти. Але потім листи збільшувалися. Я писала все, що відчуваю, була максимально відверта, бо кожен мій день міг бути останнім. У такий спосіб, багато європейців читали та читають мої листи; це дає їм уявлення про те, що відбувається в Україні безпосередньо від жителя окупованого міста.

У мене з’явився шанс бути почутою, і я ним скористалася. Ми не «маленькі люди», як звикли це транслювати росіяни, МИ УКРАЇНЦІ! Ми великий мужній народ, і навіть звичайний митець, такий як я, може зробити свій внесок на користь нашої перемоги.

ЧОРНА КНИГА

Паралельно я почала робити колажі, які стали щоденником війни з назвою «Чорна книга». Це короткі та швидкі висловлювання через призму колажу, які допомагали мені не зійти з розуму в окупації. Це була моя особиста психотерапія. У найскладніші моменти відчаю та розпачу я діставала щоденник і продовжувала творити та писати. Мабуть, якби не листування та щоденник, то я б зійшла з розуму. Я відчувала відповідальність, тому кожного дня писала, робила колажі, збирала інформацію, плакала і знову писала. Однак я чітко розуміла, що мистецтво — сила. Мистецтво — наша зброя.

Примітка: щоденник війни брав участь в онлайн-виставці “Ще один день: щоденники війни», “Прогулянка домом”, проєкті “Reflections of the War” , декілька колажів було анімовано в рамках проєкту  “АНІМАЦІЯ АРТ-ОПОРУ В ОКУПАЦІЇ”.

ПОКИНУТИ ДІМ

Я жила в окупації майже 8 місяців. Ми до останнього дня вірили в ЗСУ й зараз віримо, але референдум став останньою краплею. Через референдум і можливу мобілізацію нам стало дуже страшно, бо без жодних підстав окупанти могли забрати мого батька, брата та чоловіка. Тому 30 вересня після проведення незаконного референдуму на нашій території ми прийняли рішення, що потрібно виїжджати.

Ми виїхали з Херсона о 5.30. Було ще темно, і починався дощ. Ми дуже тихо завантажили весь багаж у машину нашого знайомого, і він нас відвіз до Речпорту. Звідти ми близько години пливли на громадському катері. Це єдиний спосіб перепливти з правого берега на лівий берег до Кримського кордону. Усі інші шляхи перекриті: через Василівку не випускали чоловіків, тому нам довелося ризикувати і їхати до пекла, до Кримського кордону.

Перевізник довіз нас автобусом із Херсона до Армянська дуже швидко. Уже о 10 ранку ми там були. Дорогою ми бачили купу спаленої воєнної техніки, зруйнувані будинки, багато блокпостів із російськими окупантами. У деяких місцях дорога була з дірками, у ці місця потрапляли ракети. Нам писали друзі, що на деяких блокпостах їхній автобус зупиняли і вибірково виводили кілька чоловіків з автобуса. Їх оглядали, дивилися документи та багаж. У нашому випадку пощастило, бо окупанти просто показали рукою, щоб ми проїжджали. Нам пощастило, але кожного разу, коли ми зупинялися — в жилах стигла кров.

Отже, о 10 ранку ми були на Кримському кордоні в Армянську. Тут і було дуже жахливо. Ми потрапили на військовий об’єкт, в’язницю, що охороняється сотнями-тисячами військовими. Навколо колючий дріт, багато військових з автоматами, у небі літали гелікоптери, вдалині ми бачили, як вантажили військову техніку. Усе це викликало жах, але найстрашніше чекало попереду.

Щоб отримати дозвіл на виїзд, необхідно пройти кілька процедур. Спочатку всі люди йдуть близько 500м. Вони підходять до першого пункту, де один військовий перевіряє валізи і видає імміграційну карту. Потім ми йшли вузьким металевим коридорчиком. Навколо колючий дріт і багато людей, які утворили натовп. У цьому проміжку часу необхідно заповнити цю карту, щоб потім можна було швидше віддати документи. Ми, сидячи на підлозі, це все зробили. 

Поки ми стояли й чекали свою чергу, побачили котика. Ще я часто згадую як бачила метелика. В цей момент на тлі всього це виглядало як щось світле, невинне, я сприйняла це як добрий знак. Часто згадую цей момент… як уривок із кіно.

Потім ми підійшли до будівлі: там нас чекав паспортний контроль. Я стояла перша. Заповнила документи за внутрішнім паспортом. На стійці реєстрації працівник запитала, чи є в мене закордонний паспорт. Я його виймала з папки з документами, і виглядало це метушливо. Я їй не сподобалася, і тоді вона сказала, що мені потрібно піти на спілкування з їхніми службами разом з усіма чоловіками. Я злякалася, але не подавала виду. Нас провели в місце, де відбуватиметься розмова зі службами. Ми побачили, що там уже стояло десь осіб 200–300. Сісти не було де, тому люди сиділи на своїх сумках й чекали, коли їх викличе на розмову співробітник ФСБ.

Ми переглянулися з моїм братом і чоловіком і зрозуміли, що все буде складно. Спойлер: ми зайшли туди о 12:30 і вийшли о 17 годині. Співробітник ФСБ ставив різні питання і паралельно дивився телефон. Вони перевіряють телефонну книгу, дивляться соціальні мережі, листування. І також дивляться на твою реакцію, коли ставлять провокаційні питання. Наприклад, як ти ставишся до військової спецоперації? Чи ти маєш друзів у службі безпеки України? Чи ходила я голосувати на референдум? Головне бути спокійним та відповідати правдиво або заздалегідь придумати як відповідатимеш. Я випила дуже багато заспокійливого, щоб не показувати хвилювання.

Я перед поїздкою купила новий телефон і сім-карту російську, яку продавали в Херсоні. Телефон купити було вкрай складно. Я спеціально підготувала все так, щоб виглядало, ніби телефон не новий. Завантажила соціальні мережі, багато фото, відновила телефонну книгу. Якби вони знайшли хоч одне листування або дізналися про мою діяльність, я боюся уявити, що зі мною зробили. Напевно, мене б катували й закрили десь, як це робили в Херсоні з активістами.

Ми їхали через росію. Усім нутром я ненавиджу це місце та людей, всю дорогу я намагалася спати, аби не бачити цю країну. На заправках до нас було жахливе ставлення та насмішки. Деякі співробітниці на заправках носили футболки Z.

Потім нас довели до кордону, водій усіх вивів на вулицю та поїхав. Ми приїхали і проходила кордон лише 54 група, а наш автобус був 76. Навколо немає лавок, туалету, кафе. Тільки вдалині була невелика крамниця. Також там стояв автобус, який пропонував людям купити місце на ночівлю. Нам довелося заплатити 6 тисяч рублів, щоб не стояти на вулиці, на морозі, а бути в теплі. Багато людей віддавали останні гроші на квиток, тому в них не було можливості навіть переночувати всередині. Ми бачили, як деякі мами з дітьми та зі старими стояли всю ніч і день. Спочатку була сонячна погода, потім похолодало й до ранку йшов дощ. Атмосфера дуже напружена. Росіяни знущалися з нас, намагалися перевірити на міцність. 

До нас дійшла черга близько 9 ранку. Ми добу були на кордоні. За мірками тих, хто там стояв, то це дуже швидко. Нам дуже пощастило! Нас запустили в приміщення всією групою. Нас було 36 людей разом із дитиною. Спочатку дуже злий старий руський перевіряв нас металошукачем і сканував наш багаж, водночас принижував нас і питав, навіщо ви їдете до Європи — там на вас ніхто не чекає. Ставив різні питання і говорив, що ми брешемо. Дуже зла людина, яка ненавидить українців. Потім ми стали в чергу та проходили паспортний контроль. Ніхто не знав, що нас чекатиме. Але була напрочуд ввічлива жінка, задала кілька питань, поставила штамп і я відчула ейфорію, що ми майже на свободі. Коли ми дійшли до кордону, я плакала та обіймала своїх рідних. Ми це зробили! Ми відчували, що ми вільні! 

Далі ми доїхали до Резекне, і звідти нас забрав Mati. Був дуже сильний дощ, ніби дощова стіна, але ми були найщасливішими людьми! Нам усім не віриться, що ми це пережили. Спасибі велике Mati, що нас привіз.

Ми приїхали 3 жовтня в Тарту. Вночі перше, що я побачила — це силует Рауля, який підходив усе ближче і ближче. Я його побачила й міцно обійняла. У цей момент я зрозуміла, що ми тут. Що це реально. Ми в безпеці.

СУЧАСНІСТЬ

Зараз я вже три місяці в Тарту. Багато подій відбулося за цей час. Рауль та його родина стали для нас дуже близькими. Ми дуже вдячні за такий теплий прийом. Ми разом працюємо у сфері мистецтва, та набуваю нових знань та навиків, які зможу реалізувати на практиці в Україні. Як стане можливим, ми повернемося додому та будемо відбудовувати наше прекрасне місто!