Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми.
Кураторський вступ
Ця виставка почала набувати форми у спотиканні через мову. Коли ми втрьох уперше говорили про рамку «мистецтво під час війни», її контури очікувано виявилися недостатньо чіткими, а слів, що здавалися доцільними, бракувало. Останні півтора року в розмовах нам нерідко доводилося зупинятися, аби означити саме той відрізок війни, що почався у ніч на 24 лютого 2022 року, або навпаки, обриваючи впевнену мову, розширювати хронологію вторгнення щонайменше до 2014 року. Тривалість боротьби України за право на висловлювання, самостійність, зрештою — на існування, розгортається далі у минуле: п’ята ранку стала часовим розривом, що затягнув спершу Крим, потім Донецьк і Луганськ, а тепер і всю країну в довге XX століття — з його незавершеними війнами, його локальними та міжнародними політиками, ландшафтами, мовами, зброєю, музеями, емансипаційними рухами тощо. Зазираючи поза XX століття, можна побачити палаючі поля на роботах Тараса Шевченка, що продовжують тліти перед нашими очима. Так ми зауважуємо й наш власний погляд, що тепер дивиться на мистецтво минулого інакше.
Виставка «Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми» побудована на зв’язках між двома напрямками поглядів: один з них веде назад, до творів мистецтва, що були створені до вторгнення 2022 року, тоді як другий — зустрічається з іншими поглядами сьогоднішнього дня. Дивлячись одне на одного і в минуле, ми запитуємо про зміни й про сумніви, про причини завершити чи призупинити мистецькі практики, або про здатність їх розпочати. Чи може сумнів стати методом? У двох часових потоках, історичному та особистому, тобто в розладнаному та в радикальному часах, ми дійшли до того, що не надаємо остаточних означень, а створюємо шляхи, якими можна слідувати за художницями й художниками в їхніх трансформаціях та зв’язках одне з одними. Ми побудували виставку так, щоб розказати майже одне й те саме кілька разів – у місці перетину двох масштабів, заземлитися там, де дистанція між історією і персональним досвідом скорочується.
У цій війні стає зрозуміло, що проголошення XX століття коротким (1914–1989/1991) відбулося завчасно. Історія не закінчується, а має продовження. Доба, що певний час залишалася в минулому, яке можна було тільки розкопувати, тепер масштабується в «дуже довге ХХ століття» (?—по сьогодні), якщо порівнювати з тривалістю досить довгого XIX-го (1789–1914). У цьому розширеному горизонті подій порожні місця історії отримують пояснення не лише в дослідницьких розвідках, а й передусім через пережиті досвіди учасників та очевидців. У змінах, що супроводжують ці переживання, також скорочуються дистанції: в утворенні та підтримці зв’язків, в об’єднаннях у тимчасові мистецькі та позамистецькі спільноти, всередині чи за межами України, художники та художниці віднаходять наше нове теперішнє. Чи стала таким теперішнім довга хронологія війни? Те, що раніше було порожнім місцем, тепер наповнюється порозумінням з іншими досвідами, які нагадують наші власні. Неперервний батальний краєвид історії розгортається між Кримською війною, її радянською комеморацією, падінням «залізної завіси» та поточною війною, де Крим став одним із наріжних каменів. Забута картопля і пам’ятник херсонській картоплі ведуть до голоду й врожаю на роботах XX століття. Портрети друзів і подруг на резиденції зустрічаються з зафарбованими обличчями у фотоальбомі 1930-х років. Портрети на півкадровий фотоапарат — з дружніми фотошаржами з галереї портретів учасників II з’їзду ВУСПП. Порожнє місце для ікони Вишгородської Божої Матері — з чорною фарбою, виготовленою з землі з нуля, що збирається в супрематичну ікону. Лакуни в осмисленні та архівації минулого — з теперішньою пустотою евакуйованих музеїв. Діорами, пейзажі, VR-панорами на 360°-камеру, відеоархіви небес, недоступні території особистої географії. Щоденники, антології і періодичні видання. Меморіал 2021 року — меморіал 2023.
Порожні місця в довгій хронології війни не тільки вказують на прогалини і позначають відсутність, але й стають контрформами, оприявнюють наново зауважене важливе. Усвідомлена пустота вже не є пустотою забуття. Для нас порожнеча — привід для міркування, простір для дослідження й пересування, погляд з минулого в майбутнє і навпаки. Ці пустоти не виникають самі собою: вкрадена, втрачена, заборонена, не надрукована, знищена, евакуйована робота, розстріляні розписи бойчукістів, залита бетоном «Стіна пам’яті» Володимира Мельниченка та Ади Рибачук, розбиті молотами і ракетами мозаїки шістдесятників тощо. Розриви і втрати тяжіють до заповнення. Вони долаються і заплітаються живими зв’язками, що формуються стрімко й нелінійно, на противагу монолітним наративам, у які час та ідеології намагаються втиснути історію.
В окресленні кураторського жесту ми досить швидко відмовились від того, аби робити спроби резюмуючої виставки. По-перше, процеси, всередині яких ми перебуваємо, продовжують тривати, по-друге, формулювання узагальненого висловлювання щоразу викликає підозру — передусім через надто відчутне спрощення. Ця виставка побудована як низка новел – коротких і довгих, кожний відрізок маршруту розповідає історії, що можуть перетинатися, а разом – утворювати новели складнішої форми. Цією виставкою можна рухатись у різний спосіб: розпочинаючи з будь-якої новели, послідовно чи хаотично, з п’ятьох кімнат на підземному поверсі до великого простору на першому або навпаки. Цією варіативністю ми хотіли зафіксувати множинність перспектив та досвідів цієї війни, адже попри певні колективні досвіди, кожна людина проживає її по-своєму. Немає єдиної відповіді на численні запитання, немає єдиного маршруту, яким варто йти. Як і завжди в історії, що розгортається тут і тепер, є особистий вибір і змога вирішувати, котрий із напрямків обрати. У множинних маршрутах верхньої зали поряд із історичним наративом проступають відлуння новел із нижніх залів – про місця і турботу, про втрати і пам’ять, про мову любові та мову зброї. У просторах експозиції через поєднання колективного та особистого нам би хотілося говорити про те, як змінюються наші соціальні структури, як трансформується відчуття близькості, емпатії та любові; якими загалом є стосунки людей одне з одним під час війни — не лише членів спільнот, але й найближчих людей, стосунки між художниками та художницями, художниками та кураторами, мистецтвом та глядачем; мистецтвом у тому часі, що реагує на конкретні трагічні події, та його присутністю через довгі роки. Принцип новел, запозичений нами чи то у Грицька Чубая, чи то у Кіри Муратової, чи то в Джима Джармуша, дозволив будувати траєкторії за тими маршрутами, якими рухаються і самі художники та художниці, сумніваючись та солідаризуючись у своїх діях та роздумах.
Рух услід за художницями та художниками ми оприявнюємо вже в назві виставки, продовжуючи перелік, започаткований колективом «Прикарпатський театр» у воркшопі «Наші квартири, хати, дачі, гаражі, офіси і подвір’я» (2022). Повторюване «наше» стає для нас викликом думати насамперед не про процедуру присвоєння і не стільки про наше у значенні «власне», а як наново віднайдене спільне. Це спільне — відчутне згущення життя у довгій війні, що робить виставку передусім місцем зустрічі, простором поширення переживань і думок. Раз-по-раз у художніх і нехудожніх жестах повторюються та розвиваються практики спільного: низові волонтерські ініціативи, листівки за донат, хроніка самоорганізованої відбудови, образи взаємодії та зустрічей, образи вимушеного переміщення й розставання, ландшафти трагедії, що швидко відновлюються/що досі недосяжні для відновлення. Спільність та спільнота стають тропом боротьби за просте буття разом — коли тіла перебувають в одному місці і вже цим формують надзвичайний жест та спротив.
Ми не заходимо у зали експозиції, аби розповідати історію з початку. Ми не завершуємо те, до чого доєднуємось у своєму тимчасовому кураторському об’єднанні. Насправді наша розповідь триває — з наших перших виставок, зроблених кожним та кожною окремо у різний час та у різних контекстах; вона містить досвіди інших авторів та авторок, що також створювали чи брали участь у виставках протягом півтора року. Ми добудовуємо маршрути й на кілька місяців збираємося разом, аби говорити про особисте та спільне, пам’ять та історію, сподіваючись, що оповіді більше не будуть перервані.
Катерина Яковленко, Наталія Маценко, Борис Філоненко
