#6 ЯК МИ РАЗОМ. Маркери успішності у партисипативних практиках // Юлія Костерєва, Анна Гайдай, Євгенія Нестерович

[00:00:05] – [00:00:22]. Антон Ткачук: Вітаємо на подкасті «Як Ми Разом» — про учасницькі практики в мистецтві. У цій частині Юлія Костерєва, Анна Гайдай та Євгенія Нестерович міркують про дизайн комунікації у партисипативному мистецтві та означують маркери успішності процесів.
[00:00:31] – [00:01:30]. Є. Н.: Я хотіла запитати, як і чи процес дизайнування комунікації через воркшопи, роботу, дослідження, довгострокову взаємодію зі спільнотою впливає на формулювання очікуваних результатів? Бо дизайн процесу ніби за замовчуванням передбачає якусь кінцеву мету. А в партисипативному мистецтві ми здебільшого говоримо про «як», а не про «що». І який тут є — чи немає — орієнтир на результат, коли ви дизайнуєте? Адже спільнота, котра приходить, я підозрюю, все одно має певні очікування. І, очевидно, ви дізнаєтеся про них, коли знайомитеся зі спільнотою, що долучається до конкретного проєкту.
[00:01:30] – [00:07:25]. Ю. К.: Я би не сказала, що важливо тільки «як» — важливо також і «що». З нашої практики основне «що» — це усвідомлення. І розуміння, що активна позиція — це про те, як ти себе розумієш у спільноті та в суспільстві. Наприклад, коли людина говорить публічно, як-от описує місце, де вона живе, або розповідає про улюблене місце, про своє місто, але так, щоби інший зрозумів: це не тільки процес, що відбувається у твоїй голові; у цей час людина для себе відкриває певні нюанси — і, проговорюючи, начебто пізнає це місце заново, бо їй треба це сформулювати. Так само, коли людина візуалізує свій внутрішній стан, це все одно процес активності, який мусить відбутися всередині, щоби назовні щось з’явилося. І ось це основне «що» — це усвідомлення через говоріння, через рисування, через розуміння того, що поряд є інша людина. Також «що» — це чути іншого, можливість розуміти або усвідомлення, що поряд є людина з іншою історією, з іншим досвідом, з іншим набором вербальним та візуальним, і це все має право на існування. Коли таких особистих висловлювань багато, то, по-перше, відбувається внутрішнє усвідомлення, як я кажу, через процес випускання назовні будь-чого у формі слів або малюнків. Але також постає бачення, як багато нас є, як багато інших думок, можливостей і шляхів говорити та приймати це або просто розуміти, що так є. І теж важливий процес спільнототворення, коли спільнота чи людина якось себе асоціює або бачить певні спільності чи відмінності, приймає їх.
Я хотіла б підкреслити (бо вже трохи заторкнула), коли ми говоримо про «що», то партисипативні практики, їх розуміння розвивається. Не скажу, що це відкриття Open Рlace, а радше загальний рух щодо таких практик: якщо раніше художники працювали з окремою спільнотою, то зараз є намагання створити ситуацію, коли різні спільноти, люди з різними думками можуть зустрітися. Йдеться про творення безпечного простору для того, щоби зустріти іншого. І в цьому випадку завдання художника або інституції — зробити цю зустріч максимально такою, аби вона закріпилася як успішний досвід. Можуть відбуватися конфлікти, але все одно це має бути усвідомлене як безпечний досвід зустрічі з іншим. Так твориться суспільство, відбувається розкриття та вихід із локальних бульбашок, із комфортного стану, який кожна людина намагається створити для себе. Трохи ширша тема, але також, наприклад, коли ми намагаємося сформувати для себе комфортне середовище в соціальних медіа — і викреслити всіх, хто думає інакше. Але життя непередбачуване, і зустріч з іншим може відбутися будь-коли. Якщо людина до цього не готова, то буде більш травматичний досвід, ніж тоді, коли певною мірою готова. Якщо коротко, що партисипативні практики прямують у бік зустрічі або пропонування платформи для зустрічі різних людей, з різними думками, тобто створення безпечного простору, де можуть зустрітися іншості.
[00:07:47] – [00:08:10]. Є. Н.: Питання було про результат, на який орієнтується дизайн процесу партисипативної практики. Але про «що» і «як» — теж дуже цікаво. Аню, запрошую тебе доповнити, чим у вашому випадку є цей результат? Ми багато говорили про це і в попередніх розмовах.
[00:08:11] – [00:15:26]. А. Г.: Насправді ще під час нашої роботи в перших проєктах Magic Carpets у 2020 році я почала спостерігати, що це було більше пропонування від митців. І те, що вони пропонували робити, наприклад, на зустрічі із підлітками, було задокументовано або візуалізовано у певний спосіб, наприклад, через малюнок чи ліплення будиночків із глини, чи ще якось. Але навчитися малювати або ліпити з глини не було основною метою; ми не вивчали техніки, а працювали більше з проговореннями якихось внутрішніх «мутантів». Ми працювали з цими внутрішніми трансформаціями і надавали їм певних характеристик та ознак, озвучували їх. Тобто важливо було в ігровій формі проговорити і зафіксувати, як людина це бачить на малюнку чи в інших формах візуалізації. Мені здається, від початку не ставлячи на меті створювати щось матеріальне, ми все одно це отримуємо — і воно є свідченням певного руху кожної людини, яка опиняється в цьому процесі. Тобто наголос на процесі, на тому, як ми будемо це робити, як будемо це відчувати, як будемо комунікувати про це, озвучувати. Але, зрештою, певна матеріалізація цього допомагає побачити і сказати іншим, що зараз я, можливо, ось такий, а іншим — зрозуміти, який ти. Мені здається, з року в рік щоразу, як ми працюємо, так і відбувається: ми ставимо на меті певні зміни у станах, у вміннях, власне, бути з іншими та налагоджувати нові зв’язки, але через певні мистецькі форми ми можемо візуалізувати те, який шлях ми разом прийшли або як людина зараз може краще передати свій стан…
Ось ти запитувала про те, як ми можемо розуміти, чи досягли якихось результатів, чи зрушили кудись, чи маємо якийсь хаотичний шлях, чи все ж таки логічний, послідовний? Як на мене, дуже корисно на початках мати певну розроблену механіку чи методологію, як ми би хотіли рухатися. І, про що казала Юля, залишати великий усвідомлений простір для того, що ми можемо це змінити. Минулого [2022-го] року я особисто вперше працювала дуже методологічно — завдяки тому, що до мене долучались Юра [Кручак] і Юля. Це якраз була програма «Як Ми Разом». Так, в нас були цілі, у нас був стартовий документ, на який ми всі погодились, і те, що ми хочемо в межах цієї програми і через ці практики досягти певних змін у групі, яка би до нас долучилася. Що, наприклад, це буде легше створення нових зв’язків у нових непевних умовах. Й інші цілі, які ми собі зафіксували. Було дуже корисно мати це, тому що наприкінці ми могли пройтися по цих пунктах. Ми зробили це і спробували зафіксувати в документі — у книжці «Як Ми Разом». Власне, це наш шлях: як ми розпрацьовували, як ми потім звірялися, куди ми прийшли, застосовуючи різні практики. Ми звертали увагу не на кількісні показники, а на якісні. Нам потрібно було бути дуже уважними, скажімо, до того, чи батько цих дітей потім долучився до спільних занять із ними, чи залишався осторонь… Або цього [2023-го] року в наших програмах, наприклад, чи людина через певні сімейні обставини, коли до неї приїхала донька, відмовляється від участі в занятті чи проявляє відкритість, сміливість, довіру до нас — і приводить її з собою, і група приймає. Тобто на такі речі ми звертаємо більше уваги та розуміємо: чи ми створили чи не створили простір довіри, безпечний на той момент, коли зустрічаємося; чи можемо думати, що люди, повторивши цю власну сміливість або силу проявляти себе в певних обставинах у межах програми, будуть із цим надовше або назавжди. Коли ми, наприклад, працювали з підлітками, було дуже важливо, щоби в них залишався досвід сміливості бути у місті, проявляти себе в ньому. І, наприклад, такі практики, як створення постерів та розвішування їх де завгодно у місті; ми ходили і просто дивилися «Ага, я хочу сказати місту ось це. І я ось тут це повішу». Думаю, коли ми таке робимо, це про навчання не «зробити постер», а бути видимим у своєму місті та мати свій голос там, бути готовим, що хтось відповість на твої дії: наприклад, твій плакат завтра може бути зірваний або хтось щось домалює, адже це громадський простір. Це також про розуміння того, що ми не є єдині, хто може мати свій голос та думку в громадському місці, але все-таки ми залишаємось у певному діалозі та зв’язках там, де проживаємо. І тому в таких партисипативних проєктах дуже важливо не бути тільки в межах певних стін, в межах інституцій, а все-таки змінювати [їх]… Наприклад, якщо інституція пропонує проєкт, то проводить його не тільки всередині [на своїй території], а може об’єднуватися або бути в партнерстві з іншими інституціями, громадською бібліотекою чи іншими місцями, але теж разом зі спільнотами досліджувати громадський простір.
Я хотіла сказати й про те, що ми зафіксували цей досвід роботи з методологією, як можна рухатися і спостерігати процеси, чи нам вдалося чи не вдалося, у форматі книги. Також у таких проєктах важливо фіксувати отриманий досвід у різних формах. Так, залучення людей різних професій є дуже добрим показником того, як вони можуть потім переповідати цю історію, що сталася в групі. Наприклад, Женя цього [2023-го] року долучалася до наших практик і теж може розповісти, що побачила, як це відчула, зокрема з точки зору людини, котра працює з медіа, з усними чи текстовими матеріалами. Це важливо. Наприклад, коли ми говоримо про проєкти Magic Carpets, там є така одна особливість, що ми мусимо створити фільми про те, як вони відбувалися: ідея, процес, результат. І ми намагаємося зробити це в такій формі, тобто перенести історії, які сталися, у відеоформат. Крім того, є кураторські тексти, які теж мусимо зафіксувати: що ми бачили, що ми пройшли, які були цілі, мета. І коли є місце, де це все збирається (наприклад, Юля казала про їхню сторінку, що вже є базою знань), мені здається, це теж є певним результатом, на який ми працюємо. Добре це усвідомлювати на початку проєктів: ти все фіксуєш, документуєш і потім ділишся у певних формах. Це допомагає простежити зміни впродовж років або навіть від минулого року до цього. А відтак не починати щороку з нуля, не починати кожну нову співпрацю зі спільнотою з нової сторінки, а мати і для себе, і для інших певні точки опори: ми спостерігали це так, напрацювали, ми це спробуємо знову зробити. Звісно, щоразу нові люди привносять своє. І те, що вдалося вчора в таких умовах, завтра може не вдатися, але дуже важлива гнучкість, про яку ми вже багато говорили, і рефлексувати, відкрито, щиро обговорювати, що не вдається і як ми це можемо змінювати.
[00:18:20] – [00:18:45]. Є. Н.: Ви тут говорили про те, які моменти для вас важливі в процесі, на що ви орієнтуєтеся — і це було швидше про успішні практики, коли ви розумієте, що все йде так, як мало би бути. А чи можливий провал у партисипативному мистецтві? Що для вас було б невдачею партисипативного проєкту?
[00:18:46] – [00:22:30]. А. Г.: Я би хотіла, мабуть, сказати з різних аспектів, як би я спостерігала, що вдається, а що не вдається. Мені як кураторці партисипативних проєктів із залученням мистецтва здається, що останні роки ми в інституції намагаємося створити такі мультидисциплінарні підходи, де взаємодія між митцями, кураторами є такою, що може дати успіх проєкту. Тобто ми домовилися, як ми разом рухаємося, погодили, які практики одних митців добре проявляють інші, яка послідовність. Думаю, коли є таке розуміння та прийняття практик один одного (тобто навіть якщо ти про них не знаєш, але відкритий і хочеш спробувати), тоді краще вдається. Якщо у когось із художників чи інших залучених у процес є відчуття, що «я не дуже приймаю те, що він чи вона робить», тоді він ніби не дає згоди на те, що це відбуватиметься разом з ним і хоче відокремитись. І тоді не дуже вдається побудувати це переплетіння та мультидисциплінарність у процесі. Відкат це можуть бути наче паралельні шляхи, якими ми йдемо в межах програми; певні мистецькі практики від однієї людини пропонуються в одному форматі з певним часом і місцем, а від іншої — в іншому. Як оцінювати, чи це вдача чи ні, що ми з цим робимо? Можливо, невдача в тому, що ми не можемо працювати разом. Але ми тоді знаходимо інший формат, щоби все-таки вийти на цілі програми, які поставили собі.
Як на мене, провалом також може бути, якщо нам не вдається створити простір довіри, тобто якщо немає щирості в тому, хто веде певні практики… Я зараз радше теоретизую; мені здається, що в наших процесах такого не траплялося. Але якби це сталося, я би точно сказала, що є скованість — люди не хочуть про себе говорити або не відчувають, що зараз для них є місце. І тоді теж, мабуть, була б якась помилка в тому, як ми конструюємо такі зустрічі. Ми ж насправді дуже багато уваги приділяємо конструюванню кожної зустрічі. Іноді це відбувається, наприклад, напередодні, із розумінням, що було вчора; і тому тут залишається велика гнучкість. Але має й бути певний ресурс для того, щоби розпрацювати адекватну послідовність чи структуру наступної зустрічі. Ми стикнулися цього [2023-го] року з тим, коли через певні обставини хтось із митців не міг бути присутній, і тоді іншим доводилося переконструйовувати те, що вони роблять, з огляду на відсутність тієї практики, а ми рухалися далі з тим, що вміємо робити. Тобто ми не можемо замінити цю людину з її підходом, з її мисленням, з її світоглядом, але можемо зробити щось інше.
[00:22:30] – [00:22:32]. Є. Н.: Юлю, розкажіть.
[00:22:32] – [00:24:16]. Ю. К.: Я погоджуюся з Анею. І хотіла би сформулювати трошки по-іншому. Зараз, коли я слухала Аню, був момент усвідомлення, що таке партисипативні практики для мене. Це тестування спільножиття у безпечній ситуації. Тобто ми тестуємо певні процеси… Адже під час партисипативних практик ми начебто підсилюємо певні речі, які вважаємо важливими для соціуму, для спільнобуття і які, ми думаємо, потім будуть у певний спосіб масштабуватися на суспільство. Гадаю, неуспіх — коли хтось чимось незадоволений і не мав можливості про це сказати. Це може бути або про недовіру, або про непродуманість, коли люди просто не мали часу висловити щось… Якщо щось іде не так, треба мати час і можливість, і бажання [означити це]. А бажання виходять від того, наскільки людина комфортно почуває себе, щоби висловитися в цьому колективі — свої застереження, незадоволення і так далі.
[00:24:17] – [00:28:38]. А. Г.: Юля сказала, що ми ніби конструюємо ці кращі світи, випробовуємо те, як можемо бути в безпеці, щоб потім реплікувати це далі (якщо я правильно зрозуміла цю думку). Як на мене, коли ми щось попередньо недопрацювали на етапах дослідження чи підготовки (наприклад, знаючи, що у людей в групі є травматичний досвід, не підготувалися і не зрозуміли, що тут може бути очевидним тригером), тоді відповідальність на нас як тих, хто запрошує до свого простору. Відтак у наших проєктах ми приділяли увагу тому, щоби перед зустріччю з групою попрацювати з психологами. Зрозуміти, наприклад, якщо це певна вікова група, які особливості розвитку у цих людей, що ми можемо робити чи чого не робити, аби динаміка зберігалась, як реагувати на її зміну або як все ж таки працювати з певним станом, якщо він проявився, — що робить група, а що робить конкретна людина, які в нас ролі. Тобто важливо розподілити ці ролі та знати, хто в такі моменти спостерігає і включається, хто підтримує, хто кудись дзвонить. Тобто дуже важливо розуміти, з якою групою ти працюватимеш — і певним чином до цього підготуватися. Або, якщо ми говоримо про різне, то розуміємо, як модерувати таку розмову і не заводити її у глухий кут чи, якщо навіть висловлено різні, досить критичні одне стосовно одного думки, як ми все ж залишаємо кожному право, модеруємо цю ситуацію так, що кожен має свою думку і вона цінна, а ми разом рухаємося далі. Такі моменти дуже важливо напрацьовувати. Вони точно не з’являються від першого такого проєкту, а набуваються з досвідом. Але також за допомогою інших фахівців. Мені здається, це дуже важливо для тих, хто починає цю роботу: от я усвідомила, що з кожним проєктом я дуже багато дізнаюся завдяки тим, хто долучається до нього. Як казала Юля, від спільноти — знання про локальне, про місце, адже її представники є носіями знань цього регіону чи просто свого досвіду в певному віці або професії. А від художників чи організацій — тривала робота, яку вони ведуть, і цими знаннями ми, обмінюючись, теж можемо збагачуватися. Тому ми як організація, з одного боку, в проєктах Magic Carpets ставимо за мету (і це цінність) розвивати художників, що розвиваються, і кураторів, що розвиваються, але й також підсилювати, підсвічувати, проявляти їхні практики. З іншого боку, для нас як організації, котра нещодавно пішла таким шляхом [партисипативних практик], важливо нарощувати ці знання та вміння. І, очевидно, ми маємо комбінувати запрошення людей, які мають триваліший, глибший досвід, знання, із тими, хто їх ще не має. Ми можемо разом іти в певному проєкті і бути трансформованими, [стати] кращою версією порівняно з тим, із чого починали, і отримати більше знань.
[00:28:53] – [00:29:26]. Є. Н.: Я думаю, ми можемо перейти до підсумування — термінологічної, словникової частини. Сьогодні ми захопили багато важливих понять, але, мені здається, було б найцікавіше спробувати коротко окреслити два поняття. Що таке спільнота в учасницьких мистецьких практиках? І що таке інституція в учасницьких мистецьких практиках? Моя пропозиція, аби Юля окреслила, що таке інституція, Анна — що таке спільнота.
[[00:29:27] – [00:33:42]. Ю. К. Інституція — це одиниця, котра займається випрацюванням, збиранням і розвитком певної сфери знань, котра розуміється на темі як на локальному, так і на міжнародному рівнях, це одиниця, котра має статут та веде програмну діяльність. І навіть якщо щось змінюється, все одно вона свідомо рухається в тому напрямі. Чому це важливо? Аби було розуміння професіоналізації. Гарно, коли є багато різних інституцій, які професіоналізуються, і тоді культурне поле стає більш здоровим та спроможним. Безумовно, незалежно від масштабів це одиниця з певними спроможностями, якими би вона могла ділитися, надавати іншим: це можуть бути або знання, або методології, або підтримка, можливості. Тобто це ще й ресурс для інших людей.
І я би хотіла додати дещо — не про інституції, а про те, що мені здалося важливим, коли ми говорили про знання і пов’язане з цим. На мій погляд, партисипативні практики — і, звичайно, інституція як ідея, теж дотична до них, — відповідають чи навіть мають програмувати речі, які йдуть або попереду, або хоча би згідно з тенденціями, що проявляються у світі. Тенденція, про яку я б хотіла згадати, — зміна розуміння того, як випрацьовуються знання. Тут партисипативні практики відіграють дуже важливу роль. Так, з’явилося розуміння, що немає одного носія знань, який ними ділиться, а що знання випрацьовуються і всі є носіями знань. Саме партисипативні підходи практикують випрацьовування знань у групі. І ще я би процитувала Юрія [Кручака], чому цінні партисипативні практики і запам’ятовування їх. Тому що Україна зараз є в ситуації, яка не схожа з жодною іншою. Тобто певною мірою ми можемо орієнтуватися на світові тренди, але й про те, що відбувається в Україні, маємо випрацьовувати знання саме тут і запам’ятовувати, розуміти, як з цим працювати. Це ситуація, яка не є звичайною або такою, де можемо чогось повчитися в іншого. Ми маємо, на жаль, вчитися самі, але також і випрацьовувати ці знання, які би нам давали перспективу більш справедливого майбутнього.
[00:33:43] – [00:34:05]. Є. Н.: І в цьому сенсі українські інституції можуть, власне, стати ресурсом для дослідників, дослідниць та практиків ззовні. Це справді досвід, який зараз можна здобути тільки тут, у роботі саме з нашими спільнотами. І запрошую Анну сказати про те, чим є спільнота.
[00:34:05] – [00:35:54]. А. Г.: Спільнота, на мою думку, — це група, яка може бути об’єднана певними потребами чи інтересами. Також об’єднання може бути за критерієм території або місця, віртуального чи фізичного. І я би сказала, що спільнота може відчувати себе такою завдяки партисипативним практикам навіть трохи пізніше, наприклад, коли практики закінчились, а відчуття себе як приналежного до чогось залишається. Мені здається, це теж важливий процес, адже спільнота може починатися просто як група і йти до того, щоб уже усвідомлювати себе спільнотою. Але також зазначу, чому я не вживаю слова «люди» в цьому реченні. Тому що, насправді спільнота може бути «non-human beings» — тобто не людьми, коли в процесі партисипативних практик ми комунікуємо із навколишнім середовищем: з деревами, з мікробами, з грибами, з тваринами; коли розуміємо, що ми не єдині проявлені в цьому світі і як ми можемо будувати і практики, і своє життя з огляду на те, що ми всі взаємозалежні й що знання, які отримуємо, можуть іти не на рівні «людина — людина», а й також від абсолютно різних форм, проявлених у цьому всесвіті.
[00:35:55] – [00:36:38]. Є. Н.: Дякую, Аню. Це, мені здається, прекрасний підсумок всього циклу з трьох розмов про те, як ми разом в цей непростий час. І тут справді «ми» — це дуже широке поняття. «Разом» — теж зовсім не таке просте, як коротко формулюється. Дякую дуже вам за цю бесіду. Я сподіваюся, що ці три розмови будуть строкатим пазлом, який дозволить трошки змапувати таку цікаву і насправді дуже відкриту зараз до розвитку і трактування сферу як партисипативні мистецькі практики.
А. Г.: Дуже дякую за розмову.
Ю. К.: Дякую.