Катерино, розкажіть нам докладніше, органічні спільноти — хто вони? Як ми можемо це розуміти?
Хороше питання для початку. Я не знаю, хто вони — органічні спільноти. Ми всі існуємо в багатьох спільнотах, які перетинаються. Питання «Що таке спільнота?» — це питання до кожного з нас, до того, як ми взаємодіємо між собою та з довкіллям.
«Як існувати разом?» — це цікаве питання, з якого новий артцентр може розпочати свою історію. Культурна інституція — це завжди питання про те, як нам жити разом. Як поєднуватися, дискутувати й не погоджуватися, та як із різних форматів незгоди й думок вибудовувати свої цікаві історії.
Власне, “Органічні спільноти” як проєкт відкриття Jam Factory Art Center — це тримісячна програма, яка складатиметься з виставки, театрального, музичного й перформативного блоків. Проєкт включає створення антології, організацію офлайн- і, сподіваємося, онлайн-конференції та велику освітню дискусійну програму.
Як почалися «Органічні спільноти»? Як з’явилася ця ідея, і як ви потрапили до команди?
Спочатку у 2015 році з’явилась ідея відкриття Jam Factory Art Center у ревіталізованому просторі «Фабрика Повидла». Чудова ідея, до втілення якої команда центру йде вже 7 років. Дещо фантастично уявити собі, що вже цього року воно має відбутися насправді. Позаторік засновник Гаральд Біндер та директорка Божена Пеленська оголосили конкурс ідей і концепцій для відкриття, запросили мене до участі й обрали мою ідею.
Я запропонувала зібрати кураторську команду, тому що, певною мірою, програма відкриття «Органічні спільноти» — це протоінституційний проєкт. Завдання, яке ставить перед собою Арт Центр «Фабрика Повидла» — амбітне. Центр створюватиме театральну, музичну, виставкову програми, працюватиме з дуже різними авдиторіями: підтримуватиму професійне мистецьке середовище у Львові й залучатиме широку авдиторію, робитиме міжнародні проєкти, вибудовуватиме різні взаємодії й діалоги між українськими та неукраїнськими контекстами. Перший проєкт має відобразити всі ці аспекти, і було очевидним, що його створювати має не одна людина, а кураторська група. Нас у колективі п’ятеро (прим. Катерина Ботанова, Ольга Бекенштейн, Люба Ільницька, Оксана Карповець, Ксенія Малих), у нас дуже різні досвіди, ми працюємо з різними дисциплінами, і разом вибудовуємо цю тримісячну програму.
Деколонізація мислення — це термін, присутній у кураторському тексті. Про що він, і як ми можемо його сприймати?
Деколонізація мислення — це спроба подивитися на сьогоднішній світ і зрозуміти його в спосіб радикально інший від того, до якого ми звикли. Куратор Документи 14 Адам Шимчик збудував її концепцію довкола поняття «unlearning» — розівчитися. Це означає не лише відійти від шаблонів, а зрозуміти на чому будується наше знання про себе і про світ та подумати, чи такий спосіб знання і взаємодії зі світом робить його кращим?
Деколонізація мислення — це розуміння того, що переважно ми сприймаємо світ, як такий, що збудований на владі й домінуванні. Навіть те, як Україна сприймає своє місце у світі й політичній ситуації сьогодні. Ми завжди перебуваємо поміж різними зонами напруги, і розуміємо, що стандарти життя й основні рішення ухвалюються десь деінде. Поділ світу на кращих і гірших, на сильніших і слабших існує на багатьох рівнях, не лише на політичному, а й на рівні щоденної взаємодії: хтось є сильнішим, хтось — багатшим, хтось має більше влади.
Ми пропонуємо через мистецький контекст долучитися до важливої світової дискусії про те, що світ не обов’язково має базуватися на підкоренні і виснаженні, на тому, що хтось сильніший диктує як поводитися. Взаємодія між людьми в мікро- і макроспільнотах може будуватися на зовсім інших засадах: на взаємоповазі, рівності, турботі, симбіотичних зв’язках, коли різні частини нашого світу залежні один від одного. Проте це не та залежність, яка виснажує і вбиває, це — залежність взаємної підтримки. Наприклад, як у природі співіснують різні її частинки, так само й людська спільнота може бути органічною, взаємопідтримчою, такою, яка посилює складники, а не знищує їх.
А не природний добір…
Ідея природного добору походить із уявлень про природу суспільства, яке має лінійний розвиток і де виживати має сильніший. Але, насправді, у природі все значно складніше й цікавіше. У людському суспільстві теж може бути складніше й цікавіше.
Діалоги на виставці будуються поміж п’яти зон: безпорадність, турбота, культурна пам’ять, нові екосистеми та множинні майбутні. Чому ви обрали саме ці теми?
Для мене будь-яка виставка — це певна історія. Перед кураторами й кураторками завжди стоїть виклик, як розказати історію мовою візуального мистецтва, яке є нелінійним, багатовимірним, але, усе одно, має складатися для глядача в історію чи поліфонічну множинність історій.
Простір «Фабрика Повидла» дуже цікавий і непростий, він складається з багатьох пргосторів із різними історіями й об’ємами. Як розказати й показати цю історію в розбитому на частинки просторі? Вирішуючи це питання, ми з кураторками подумали, що історія може розгортатися і проходити через ці зали, ніби ведучи за собою глядача.
Чому ми почали думати про органічні спільноти в сьогоднішньому світі? Перед нами стояв виклик розробити міжнародний проєкт, який об’єднає українські й неураїнські досвіди. Тоді ми зрозуміти, що цією точкою об’єднання й початком шляху є пандемія — той досвід, який ми всі пережили й переживаємо досі.
Стан, який пандемія, дуже сильно проявила й підкреслила, — це крихкість нашого існування, наше безсилля й безпорадність. Відповідно ми почали історію думання з питань: «Що таке органічна спільнота? Як нам, людським істотам, бути разом? Де ми є сьогодні, і що можна вдіяти з цим станом безпорадності?» Відповідно друга частина історії — це турбота, тому що, лише через взаємну підтримку й турботу, як взаємний акт підсилення себе й інших, можна вийти з цієї роз`єднаності й безпорадності в інший вимір і іншу систему.
Давайте трохи повернемося до безпорадності. Як ви її демонструватимете? Коли я прийду в приміщення Jam Factory Art Center як відвідувачка, що я побачу, і як мені це сприймати?
Цього я поки що розказати не можу. Є різні типи виставок. Наприклад, такі, що починаються з конкретних мистецьких творів чи конкретних художників і художниць, тоді можна говорити про те, що побачить відвідувач. У нашій ситуації міждисциплінарного проєкту ми починаємо з історії, з кураторської концепції. Власне, що можна буде побачити, яких конкретних художників і художниць, як вони будуть між собою поєднуватися — про це ми зможемо розказати лише через кілька місяців.
Але вже є заготовки і ви вже знаєте хто й чим буде займатися?
Так, безперечно. Але, щоби про це говорити, потрібно трохи більше часу. Найцікавіше те, що відвідувачі зможуть побачити дуже різних художників і художниць, які в різних формах і форматах будуть розказувати про своє бачення і свої досвіди безпорадності, турботи, переосмислення пам`яті й систем взаємодії.
Це будуть художники не лише з України?
Це міжнародний проєкт. Художні проєкти, театральні постановки будуть дуже різні. Не лише українські.
Турботу ми зачепили, про що ви розповідатимете в блоці «культурна пам’ять»?
Культурна пам’ять є одним із наріжних камінців цього проєкту, і в майбутньому з цією темою, так чи інакше, працюватиме артцентр. Простір «Фабрика Повидла» наповнений складною, цікавою історією. І та частина Львова, де розташована фабрика, має дуже багато історичних шарів, які перетинаються. Очевидно, ця спадщина підштовхуватиме культурну інституцію постійно в різний спосіб звертатися до пам`яті.
У нашому проєкті ідеться про уявлення чи прототипування майбутнього. Але не можна говорити про майбутнє, не переглянувши минуле, не переоцінивши його роль у тому, ким ми є сьогодні. В українському контексті це питання є особливо важливим. Перегляд культурної пам`яті і спроба її деколонізації є необхідними для того, щоби подивитися на нашу спадщину з позиції самодостатності і присутності в сьогоднішньому дні. Не намагатися її поміряти, оцінити за готовими шаблонами чи порівняти з іншими.
Українська історія має багато цікавих переплетень, перетинань і конфліктів із європейською історією. Зокрема, остання книжка Ярослава Грицака саме про це: погляд на історію України в ширшому контексті. Бути частиною європейської історії не завжди означає щось радісне й позитивне, це — і відповідальності за те, як розвивалася світова історія. Відповідно для нас, культурна пам’ять — це частинка розповіді про те, що уявлення майбутнього неможливе без перегляду минулого.
Поговоримо про нові екосистеми. Які вони, про які саме екосистеми йдеться?
У сучасній гуманітарній думці йдеться про новий поворот, який можна умовно назвати «новими екологіями» чи «новим екологічним мисленням». Він полягає в тому що, можна дивитися на людину, її роль в історії, не лише як на володаря над природою, а як частину світу. Людина — значно сильніша і владніша, саме тому вона може змінювати природу, але, насправді, ми є лише частиною довкілля. Поділ на людину і природу, наше протистояння й дихотомія, яка була створена в європейській філософії 18-го століття, є значною мірою відповідальними за екологічну і кліматичну кризу. Щоб у людства було майбутнє, цей спосіб мислення має змінитися. Людина має по-іншому ставитися до себе й до довкілля. Можливо, лише відчуваючи себе частиною природи, а не її керівником, можна спробувати уявити способи порятунку планети, бо її вже потрібно рятувати. Планета сама вже не зможе відновитися.
Цей погляд на взаємодію людини й довкілля дуже цікаво проявляється в мистецтві. Над цим працює багато художників, і зараз це — одна з найосновніших тем різноманітних проєктів і виставок у світі. У нашій історії думання про органічні спільноти дуже важливим видавалося через мистецтво показати, якою може бути подібна взаємодія.
З безпорадності, через турботу, переосмислення себе й культурної пам`яті ми хочемо уявити інші можливості взаємодії, інші майбутні. Частина взаємодії й переосмислення мала би відбуватися через підхід нових екологій, іншого зв`язку різних учасників довкілля. Для України, зокрема, це дуже важливе питання, тому що українська екологічна і кліматична ситуація є складною. Про неї не говорять і не пишут так багато, як мали б, через те, що в Україні дуже багато інших проблем. Проте від цього ситуація не змінюється й не покращується.
Чи порушуватиметься екологічне питання в програмі?
Так, ми зараз співпрацюємо з декількома художниками й художницями над новими роботами, спеціально для цього розділу проєкту, які стосуватимуться екологічних питань в українському контексті.
Множинні майбутні. Через лінію про екологію, ми переходимо вже до майбутнього.
Множинні майбутні — моя найскладніша й найулюбленіша частина виставки, тому що, я дуже вірю у візіонерську функцію мистецтва, як способу уявляти те, що ще не було уявлюваним; спроба помислити про щось, чого ще немає, або що може існувати по-іншому. Це, певною мірою, є утопічною історією, мені подобається утопічний елемент у мистецтві.
Мені також цікаво подивитися на те, як світове мистецтво тісно працює з дуже гострими й болючими питаннями сьогодення. Наскільки сучасне мистецтво певною мірою наближається до авангарду минулого століття. Мистецтво як дія, як безпосередній крок, як втручання, як віра в те, що мистецький жест і мистецькі репліки можуть змінювати сьогодення, а відповідно й майбутнє.
Освітня складова програми — це дискусії чи, можливо, окремі лекції для того, щоби відвідувачі більше комунікували й занурювалися в теми, які зараз важливі, зокрема, для Jam Factory Art Center і актуальні для нашої країни?
Освітня програма вміщуватиме декілька компонентів. Ми готуємо дискусійну частину, яка відкрита для всіх, але радше спрямована на професійну спільноту: художню, театральну, загалом гуманітарну. Там ми хотіли б проговорювати теоретичне підгрунтя нових екологій і деколонізації мислення. Ми запропонуємо ті теми, які є дуже важливими в українському контексті й широко обговорюються у світі.
Для ширшої авдиторії, для звичайних поціновувачів і поціновувачок мистецтва, яким не дуже цікава теоретична складова, але цікаво подивитися виставку — у нас будуть путівники, аудіогіди, спеціальні воркшопи. Ми спробуємо розказати кожному й кожній відвідувачці, про представлені на виставці роботи. Як на них можна дивитися, що потрібно знати, щоби краще розуміти ці роботи, як ці роботи між собою поєднуються. Додамо трохи історій, які не є очевидними, і привідкриємо залаштунки.
Як поєднуватимуться різні мистецькі напрямки в програмі? Події відбуватимуться в різні дні, чи це буде фрагментарно?
Ще раз нагадаю, що програма триватиме три місяці, і це багато часу. Виставка відкриється разом із відкриттям самого простору «Фабрики Повидла» і три місяці буде відкритою для відвідування, а театральна й музична програми будуватимуться в певному ритмі. Наприклад, ми плануємо кілька різних подій на місяць, які будуть поєднані загальною темою. Наші театральні й музичні кураторки теж працюють з ідеєю органічних спільнот. Ми покажемо, як різні музичні й театральні постановки, режисери й режисерки підходять до питань взаємодії й того, яким може бути майбутнє людських спільнот.
Чи були якісь пропозиції чи якісь виклики в команді, у комунікації з міжнародними експертами, з іноземними художниками?
Основний виклик полягає в тому, що ми весь цей час працюємо з простором, який будується.
Чи запитували митці, якою саме є будівля Фабрики Повидла?
Звичайно, усі завжди запитують, особливо художникам і художницям важливо побачити простір, у якому буде представлена їхня робота, навіть якщо це не нова робота. Створити проєкт і виставку для простору, якого ще не існує, — це цікавий і непростий виклик. Стіни виростають на наших очах, незабаром основна частина робіт має бути закінчена. Проте впродовж усього минулого року, поки ми вели переговори з митями й мисткинями, простору ще не було.
Якими мовами звучатимуть аудіогіди? Тобто можна буде залучати не лише українських відвідувачів, а й іноземців, які завітають?
Українською — точно, а щодо англійської, я б дуже хотіла на це сподіватися, принаймні ми це плануємо. Друковані путівники виставкою будуть двомовні, каталог виставки теж буде двомовний, сподіваюся, що аудіогіди теж. Частина амбіцій Jam Factory Art Center — бути культурним хабом, який приваблює дуже різних гостей Львова. Це буде фантастично.